ЕПІЛОГ. Світло, що не гасне

Минув рік.

Вербичі змінилися не одразу — і не зовні. Будинки залишилися тими самими, вулиці так само петляли між старими липами, а дзвіниця щовечора відбивала час рівним, заспокійливим дзвоном. Та місто наче навчилося дихати інакше.

Люди стали уважнішими одне до одного.

Марія Левицька часто ловила себе на думці, що тепер помічає речі, які раніше проходили повз: як продавчиня в крамниці відкладає для літньої сусідки найсвіжіший хліб, як водій маршрутки терпляче чекає, поки дитина зав’яже шарф, як хтось залишає на лавці забуті рукавиці — чисті, випрані, акуратно складені.

Ніхто не називав це дивами.

Але саме так вони й виглядали.

У бібліотеці з’явився окремий стелаж. На ньому стояли не книги, а конверти. Листи Таємному Санті. Марія перечитувала їх вечорами, коли за вікнами темніло раніше, ніж хотілося.

«Я навчився просити пробачення».

«Я більше не боюся бути добрим першим».

«Я залишив подарунок людині, яку колись ненавидів».

Ці листи не потребували відповіді. Вони вже були відповіддю.

Софія відкрила маленьку майстерню — створювала листівки, кожна з яких була схожа на обійми. Вона казала, що дизайн має сенс лише тоді, коли його хочеться тримати в руках.

Данило зробив фотовиставку. Вона називалася «Те, що не просять фотографувати» — усмішки, погляди, миті між словами. Виставка подорожувала містами, але всюди її асоціювали з Вербичами.

Ілля повернувся до викладання. Він більше не намагався здаватися мудрішим, ніж був. Просто говорив правду — інколи незручну, інколи болючу, але живу. Учні слухали його уважніше, ніж будь-коли.

А Остап Мельник часом надсилав листівки без зворотної адреси. На них були зображені різні міста, але слова завжди ті самі:

«Світло тримається. Дякую».

Увечері напередодні чергового Різдва Марія знову дістала дерев’яну фігурку Санти. Вона трохи потемніла від часу, але стала ще теплішою на дотик.

Марія поставила її на підвіконня.

За вікном падав сніг — так само тихо, як і рік тому. Але тепер вона знала: навіть коли сніг розтане, щось залишиться.

Не ім’я.

Не легенда.

Не таємниця.

А вибір.

Бути уважним.

Бути чесним.

Бути тим, хто залишає світло після себе.

І десь у глибині міста хтось уже клав маленький подарунок на чужий поріг, не чекаючи подяки.

Бо Таємний Санта ніколи не зникає.

Він просто змінює руки.

Кінець історії. Початок вибору.