Розділ 10

Заходжу, і одразу бачу Соню. Дівчинка сидить на ліжку, притиснувши до себе іграшкового зайця, і при вигляді на її маленьку тендітну фігурку, раптом стискається серце. Наче це я там сиджу на ліжку, і наче це мені так гірко й самотньо.

Ось тільки звідки я знаю, що вона зараз переживає? Не можу пояснити, просто відчуваю, та й все.

— Сонечко, — кажу тихо, намагаючись не налякати дівчинку, — ти чому тут сидиш?

Вона не відповідає і продовжує сидіти, не підводячи голови, але я бачу, яка вона напружена. І мені раптом хочеться її обійняти, до сверблячки в долонях. Дівчинка здається нескладною і незграбною з довгою тонкою шиєю і руками, теж довгими і тонкими. Як гілочки.

Але обійматися це непрофесійно, за час роботи в дитячому садку я навчилася ховати емоції, тому підходжу і сідаю навпочіпки.

— Там такі смачні оладки з варенням. Ти любиш журавлинне варення?

Соня мовчить і лише сильніше притискає до себе зайця.

— Давай ти підеш з усіма надвір? — намагаюсь, щоб голос звучав бадьоро. — Там можна побігати та погратись.

— Не хочу гратись, — раптом відповідає Соня зовсім тихо, — я хочу додому. Навіщо він мене привів сюди?

«Він» — це напевно її батько, той самий мільярдер Арсанов, про якого зітхає Альбіна.

— Твій тато хоче, щоб тобі було не нудно, сонечко, — продовжую вмовляти маленьку, обережно погладжуючи гострі плічка. — Тут багато діток, з ними веселіше ніж одній вдома сидіти.

— Мені не нудно, — каже головою дівчинка, — а вони всі злі!

— Вони не злі, вони просто тебе не знають, — намагаюся її втішити, але вона скидає вузьке личко з великими очима і вигукує з несподіваною для маленької дівчинки гіркотою.

— Злі! Вони всі дражняться! Тому що я довга, і шия у мене як у жирафи!

— Хто це тобі сказав? — питаю здивовано.

— Усі кажуть, — напівпошепки домовляє Соня, — бо я вища за всіх!

Я так гублюся, що спочатку навіть не можу збагнути, що сказати. Відразу згадую себе — ті самі проблеми та переживання. «Дилда», «швабра», «жирафа» — як мене тільки не називали! Я завжди була вищою за всіх дівчаток, тільки в агентстві моделей відчула себе людиною. І від цього стає ще більше шкода Сонечку.

— Дивись, я тобі щось покажу! — Дістаю телефон і гортаю галерею. Знаходжу потрібний знімок з минулого життя, де я йду подіумом на кастингу для «Victoria's Secret». Соня коситься на екран, і коли я розвертаю до неї телефон, здивовано розкриває очі.

— Це ви?

— Так, — киваю, відчуваю незрозумілу гордість, — а ось ще дивись.

— Така гарна, — заворожено роздивляється знімки Соня.

— І ти такою будеш, коли виростеш, — впевнено кажу. — Знаєш, який потрібне зріст, щоб стати «ангелом» від «Victoria's Secret»? Сто вісімдесят один сантиметр. І ноги повинні бути довгі, майже в півтора рази довші за тулуб. Розумієш?

Дівчинка недовірливо роздивляється свої ніжки — вони теж довгі й тонкі. А потім із сумнівом піднімає очі на мене.

— А я точно виросту?

— Точно, — відповів упевнено, — вони всі ще тобі заздрити будуть. Дівчатка так точно! Давай руку, ходімо гуляти, — розгортаю долоню і коли в неї несміливо лягає маленька долонька, усередині несподівано все завмирає.

Ми виходимо в ігрову, Жанка дивиться на мене з вдячністю. Перехоплює Соню, а я допомагаю Богданові пересісти у крісло. Дівчинка пильно спостерігає за нами, але коли я ловлю її погляд, відвертається.

Виводимо дітей у двір, і поки відволікаємось, до Соні підбігає Ваня і вихоплює у неї зайця.

— Жирафа, — кричить він, — довга жирафа!

— Іване! — сердито гримає Жанна. — Негайно віддай Соні іграшку і попроси вибачення. Ти що собі дозволяєш?

Але система «ікудза» підказує Ванечці, що він може відриватися на повну котушку.

— Дилда! — кричить Ваня, відскакуючи подалі, і я бачу за його спиною візок Богдана.

Ми з Жанкою не встигаємо схаменутися, як мій син в'їжджає Вані в зад, підбиваючи під коліна, і відразу від'їжджає назад. Іван, не утримавши рівноваги, з розмаху сідає на асфальт, а Бодька нахиляється і забирає з його рук зайця.

Під'їжджає до Соні та простягає іграшку. Та моргає й ховає руки за спину.

— На, візьми, — каже мій син. А я не маю слів. Жанка, мабуть, теж.

— Ну слів же немає ніяких, крім матюків, — обурено хитає вона головою. — І який же паразит цей Ванечка!

Жанна допомагає ревучому Івану встати з асфальту і сувороо йому вичітує, а я тим часом спостерігаю за Сонею та своїм сином. Дівчинка бере зайця з його рук, а потім скидає голову.

— Я тебе не просила!

До них підбігають хлопчики Тагаєви.

— Навіщо ти з нею зв'язуєшся, Бодю? — питає Данило, йому вторить Давид:

— Вона вредна!

— То й що, що вредна, — знизує плечима мій син, — а навіщо він дражниться?