Розділ 9

Наші дні

— Поліно Олесанно, здрастуйте!

— Здрастуйте!

— Драстє, Поліно Олесанно!

До мене підбігають привітатись трійнята Савицькі, ой, ні, тепер уже Тагаєви*. Нещодавно у дітей знайшовся батько, як з'ясувалося, рідний. Я його бачила кілька разів, він забирав хлопців із дитсадка. Мене, як і всіх нас у саду, вразила разюча схожість батька та синів Тагаєвих.

Звісно, ​​ця історія приголомшила всіх. Анастасія, як і я, була самотньою матір'ю, і звідки взявся цей їхній Тагаєв, як він їх знайшов, я гадки не маю.

— Слухай, Полько, може й тобі вашого татка пошукати? Напевно, і він у вас не на паперті з простягнутою рукою стоїть, — не могла заспокоїтись Альбіна, але я тему розвивати не стала, і вона від мене відчепилась.

Батько трійнят Тагаєвих справді виявився мільярдером, отже, дива відбуваються не лише в кіно.

Чутки ходили різні, начебто Анастасія колись давно його врятувала, а він їй так оригінально віддячив. Але я чуткам не вірю і плітки не слухаю, зазвичай там правди рівно половина, якщо не менше. З Анастасією ми спілкуємося тільки коли це стосується її дітей, і питати у неї, як і що було, мені незручно.

До мене тридешки ходять на заняття, в їхній трійці найстаранніша їхня сестричка. Тридешки — тому що трійнят звуть Данило, Давид і Діанка, їх усі називають «три-Д», навіть вони самі.

— Поліна Олесанно, а Бодька сьогодні є? — питає один із хлопчаків Тагаєвих, нетерпляче перекочуючи в руках м'яч.

Гадки не маю, хто саме, Данило чи Давид, їх із нас, співробітників саду, ніхто розрізнити не може. А тепер вони ще й пострижені однаково — дуже коротко, як і їхній батько. Ми просили Анастасію одягати їм різні за кольором футболки, але хлопці призвичаїлися носити їх по півдня по черзі, а потім мінятись.

Зате нам пощастило, що у цих хитрих чортенят є сестра, і ми користуємося цим без усяких докорів сумління.

— Є, — навмисне уникаю імені, — біжіть до групи, хлопчики, Богдан там на майданчику.

Хлопці зриваються з місця, а я звертаюсь до дівчинки.

— Ді, крихітко, скажи братові, щоб не бив по м'ячу ногою. Так Богданові незручно його ловити.

Маля слухняно киває і біжить за братом.

— Давиде, Давиде! Поліна Олександрівна просила, щоб ти не буцав м'яча на Бодьку!

Бінґо! Значить, із м'ячем це Давид. Отак і доводиться викручуватися. До речі, у нього сьогодні білі шнурки на кедах, а у Данила сині. І якщо не акцентувати увагу, ці два шибеники не здогадаються перевзутися.

— Бодько, лови, — кричить Давид, і в мене звично стискається в грудях.

Мій синок теж хотів би побігати з м'ячем, але він сидить в інвалідному візку під деревом і з тугою спостерігає за Тагаєвим, який прямо зараз мчить на нього. Я спеціальний візок замовила, дитячий, найзручніший та найсучасніший. За вартістю він дорівнює потриманому авто, але на дитині економити в мене і в думках немає.

М'яч летить під дерево, Богдан ловить його обома руками, підвівшись у колясці. Не можна, йому категорично не можна спиратися на праву ногу! Інакше показники погіршуватимуться, і операція може не дати повної рухливості. А ми про неї обидва мріємо, і я, і Богдан.

Ноги це його слабке місце. Бодька народився з дисплазією кульшових суглобів, і я майже до року носила його у спеціальному пристосуванні — стременах.

— Це не хвороба, Полько, це дефект розвитку суглобів, і він піддається виправленню, — втішала мене Оленка, яка стала хрещеною Бодьки. — Тож якщо не розкисатимеш, наша бусинка ще так бігатиме, що ми вдвох не спіймаємо.

До речі, вона мала рацію.

— Це може бути спадкове, — пояснив потім лікар-ортопед, — чи у вас, чи у його батька були схожі проблеми?

І ось тут для мене починалося найболючіше. Я нічого не знаю про батька свого сина. Ні, не так. А ось так: НІЧОГО.

Зізнаюся, я дуже сподівалася, що Бодька буде схожим на батька, ось як хлопчики Тагаєві на свого тата-мільярдера. Ну гаразд, хай не одне обличчя, але хоч якісь риси, щоб я нехай побічно, але змогла познайомитися з батьком своєї дитини.

Але син виявився моєю копією, навіть ямочки йому мої дісталися. Коли він був зовсім малюком, його іноді плутали з дівчинкою.

Іноді з'являлася думка прийти в «Едельвейс» і поговорити з головлікарем, Ольгою Іванівною. Я навіть якось її озвучила, але тут уже стіною встала Оленка.

— Ти що, зовсім з глузду з'їхала, Полінко? — вона хіба пальцем біля скроні не покрутила. — Там, напевно, такі гроші були заплачені, щоб ніхто нічого не знав! А ти в самісіньке зміїне кубло лізти зібралася! Якщо ця Ганна дізнається, що ти залишила дитину, ще відберуть у тебе нашого буську!

Я тільки зітхнула — подруга безумовно мала рацію, «Едельвейс» мені варто обходити десятою дорогою.

— Ходімо, дівчатка, робочий день почався, — покликала Ліза.

У мене перший урок у найстаршої групи, але перед тим, як піти до класу, я мимоволі обертаюсь на Соню, яка нерішуче застигла посеред дороги. Вихователька бере її за руку і веде до групи.