Розділ 3

П'ять відмов поспіль на різних кастингах наводять на думку, що Дарина мала рацію — Роб якщо і не всесильний, то як мінімум у нього є можливість зіпсувати мені життя.

— Дочко, ну що там у тебе з роботою? — Цікавиться мама. — Може, підеш у супермаркет? Знімай вже корону, ну в кого ти вродилась така?

— Мам, — заперечую стомлено, — проблема не в супермаркеті. Просто там я ніколи не зароблю собі навчання.

— А воно тобі треба, те навчання? Комусь і на касі треба сидіти. Не всім потрібна вища освіта, можна бути хорошим сантехніком.

— А Андрія ти теж сантехніком відправиш працювати?

Мати обурено спалахує.

— Що ти порівнюєш! У нього є батько, а тобі час за розум братися.

Не дослухаю і вискакую з дому. Іду в агентство, хочу поговорити з Робертом, все ж таки не хочеться до кінця вірити, що він виявився таким мстивим. Тим більше, що мстити, якщо по-чесному, повинна я.

На ресепшені мене зустрічає Лео і тривожно вдивляється в обличчя.

— Щось ти, подружко, загнала себе. Під очима синці, це нікуди не годиться, Поліно.

— Роберт у себе? — Запитую приятеля.

— Не було ще, але скоро має бути, я на нього теж чекаю.

На підтвердження його слів відчиняються двері, і в хол входить Роб з незнайомою дівчиною, що висне в нього на руці. Умовляю серце не стрибати і дивлюся йому у вічі. Вражаюся, як ця людина могла здаватися мені ближчою і ріднішою за всіх на світі.

Абсолютно чужі холодні очі. Щоправда, на якусь мить там з'являється колишній, «мій» Роб. Але дуже швидко зникає, і вираз його обличчя висловлює повну байдужість.

— Поліна? Що ти тут робиш?

— Я прийшла поговорити. Я не надовго.

Кивком голови він показує мені у бік свого кабінету. Іде за мною, дівчина губиться десь по дорозі.

Примушую себе не здригнутися, коли опиняюся біля відчинених дверей — перед очима постає картина, яку я побачила тут у свій останній візит.

— Проходь, Поліно, не стій на порозі, — чую позаду тихе і розумію, що я завмерла у дверях із заплющеними очима.

Поспішно проходжу всередину і повертаюсь до колишнього коханого чоловіка. Нехай я себе обманюю і десь у глибині душі він все ще коханий, впевнена, що зумію з цим упоратися.

— За що ти мстиш мені, Роберте? Я не маю до тебе жодних претензій, чому вони лишилися в тебе? — питаю його, а погляд вихоплює темні пасма, що звисають на лоб, прямий ніс, окреслені губи.

У грудях стискається — я все ще кохаю його, хоч би як я себе обманювала. Він свердлить мене колючим поглядом, від якого хочеться сховатися, і я мимоволі охоплюю себе за плечі.

— Ти пішла від мене, Поліно, — відповідає він, і я розумію, що він ледве стримує лють, — а я тебе попереджав. Просто так тобі це не пройде.

— Чого ти добиваєшся? — питаю тихо. — Що ти хочеш, Робе?

— Чого я хочу? — небезпечно звужує очі. — А ти здогадайся. Я стільки часу в тебе вклав, стільки сил. Ти сама хіба не знаєш, із ким Європа працює? Твої параметри — подарунок природи, всі ці корови тільки на Китай та на Сінгапур годяться. Я вже все розпланував, з багатьма домовився. А ти все послала під три чорти, все. Нічого не пошкодувала. Ну, прийшла, ну побачила, треба було сцену влаштовувати? Так, я не подумав, що тобі буде неприємно, не здогадався зачинити двері. Тож вдала б, що нічого не бачила. Я припускаю розумні ревнощі, але якщо хочеш досягти чогось у житті, ти зобов'язана вміти контролювати емоції.

— Що… Що ти таке кажеш, Робе? — обриваю його, не можу більше це чути. — Ти ж мене знаєш! Я тобі відразу сказала, що для мене найстрашніше це зрада. І що зраду я пробачити нездатна фізично. Ти все це знав. Знав і наплював.

— Так значить? — цедить він. — Ну що ж, тоді давай, вибачайся за те, що я стільки часу на тебе вбив. І стільки втратив. Як це робити, ти знаєш, та й бачила сама. У тебе непогано виходило. І тоді я, мабуть, передумаю. Давай, чого ти стоїш?

Він показує очима вниз і береться рукою за ремінь. Дивлюся невіряче у сірі, крижані очі, і мене огортає справжній арктичний холод.

Мовчки розвертаюсь і виходжу, прикривши за собою двері.

— Поліно! — чую сердите, але швидко йду, фізично відчуваючи, як з кожним кроком віддаляюся від навіть найпримарнішої можливості повернутися в модельний бізнес.

І коли зачиняю двері, каса супермаркету мені здається набагато ближчою і реальнішою за подіум з фотостудією.

***

Сама не знаю, чому не сплю. Напевно, тому що мозок відмовляється відключатися, перебуваючи у постійному пошуку рішень та способів заробітку грошей.

Я навіть спробувала позичити їх у мами. Але нарвалася на довгу лекцію про те, що у дев'ятнадцять років мама ні на кого не розраховувала, лише на себе. І мені теж час зняти корону і пошукати більш приземлену роботу.

Чую обережні кроки — комусь захотілося пити? Але кожен у кімнаті має пляшку води. Туалет з іншого боку, так що хтось йде саме на кухню.

Не встигаю схаменутися, як чую надривне пивне дихання і відчуваю, як по тілу нишпорять чужі руки.