Розділ 1

— Це не дитина, а справжнісінький монстр! — напівпошепки ділиться з нами Альбіна, дитсадкова методистка. — У неї жодна нянька більше двох тижнів не витримує. Ну, все тепер, капець нам, дівчатка.

Ми, я та Лізка, наш хореограф, дивимось туди, куди показує Альбіна. Я ніякого монстра не бачу, бачу маленьку дівчинку зі світлим пишним волоссям, заплетеним у дві кіски. Вона стоїть біля вихователя і спідлоба стежить за дітьми, які бігають навколо.

— Чому одразу монстр? — Заступаюся за дівчинку. — Просто недолюблене дитинча.

— Ой, Полінко, мовчи! — махає рукою Альбіна і з приклеєною посмішкою киває матусі, що тільки но привіталася з нею. — У тебе всі хороші, тобі всіх шкода. А насправді це дівчисько розпещене до неможливості.

— Ти сама сказала, у неї немає матері, — заперечую, потай роздивляючись дівчинку, — може тому батько й ростить її як принцесу. Але без мами і принцесам погано.

— Гаразд тобі, Альбіно! — Підтримує мене Ліза. — Уявляю, якщо б ти була донькою Тимура Арсанова. Своєю короною всі дерева довкола б знесла!

Ми з нею пирскаємо в долоні, та Альбіна не ображається.

— Ну ні, дівчатка, я на таке не підписувалася! — рішуче мотає вона головою. — Ви бачили Арсанова? Ім'я йому Тестостерон, на чорта мені хотіти до нього в дочки? Я не проти одразу в ліжко, але там у чергу станеш і не дочекаєшся. Хоч би в першу сотню втиснутися! Я чула, абонементи до спортивного клубу, куди ходить Тимур, перепродують за шалені гроші.

Сама не знаю, чому, але мені стає ще більш шкода маленьку дочку Арсанова.

— Ходи в няньки до малої Арсанової, Альбо, — радить Лізка, — а сама до тата підкочуйся. Він на тебе западе і одружиться, як у тому турецькому серіалі, пам'ятаєш, ну як його? Забула назву.

— Ага, — похмурніє Альбіна, — впевнена, що Арсанов дивиться турецькі серіали? Це у турків у кіно багаті чоловіки на няньках одружуються, а в житті такі божевільні татусі ще гірші за своїх діточок. Щось не так, під зад коліном і привіт.

Вона оглядає мене з голови до ніг.

— Ось Польку до них можна. Вона в нас колишня модель, мрія кожного батька-одинака!

Я модель не колишня, я та, що так і не спромоглася нею стати — це раз. У мене є власний син – це два. Але я не вступаю в суперечку, зрозуміло, що Альбіна базікає просто так. Вважаю за краще змінити тему.

— Що з мамою? — питаю. — Вона померла?

— Та ні, жива начебто, — знизує плечима Ліза. — Може, втекла від них?

— Від Арсанова? Дівчатка, не кажіть дурниць! — пирхає Альбіна. — Від таких з власної волі не йдуть. Підозрюю, він сам її випхав і позбавив материнських прав. У Соні за документами немає матері, я особисто бачила. І ніде про неї жодної згадки, я весь інтернет прошурувала. Про самого Арсанова інформації повно, про дружину його — ні півслова.

Соня. Її звуть Соня, Софійка. Якби я мала доньку, я б теж назвала її Софійкою.

— Може, він дочку у коханки відібрав? — цікавиться Ліза.

— Та хто його знає, — зітхає Альбіна, — такий може все. Але нібито дружина була, в інтернеті написано, у шлюбі з такого року по такий, потім розлучення. Довго одружений був, до речі, років сім чи вісім. А розлучився чотири роки тому. Виходить, як дочка народилася, так і розлучився.

— Цілком можливо, до речі, — задумливо каже Ліза, — якщо у них дітей стільки років не було.

— Еге ж, так буває, — погоджуюсь з нею, — коли у людей все є, мільйони є, квартири, машини та будинки, а дітей немає.

— Якби ж мільйони! — Невесело зітхає Альба. — Арсанов мільярдер. Вже рік як.

— Я дивлюся, тебе замкнуло на Арсанові, — штовхає її ліктем у бік Лізка.

— Так, — підхоплюю я, — вивчила все починаючи від життєпису і закінчуючи станом рахунків. Іди до нього біографом, Альбінко!

— Ой, дівчатка, — замріяно закочує Альбіна очі, — та я б до нього й у прибиральниці пішла б. Люблю таких чоловіків. Він на тебе тільки дивиться, а ти вже течеш…

Ми обидві переглядаємось і давимося від сміху.

— Чого ви? — підозріло мружиться Альба. — Збоченки дві. Танеш, я хотіла сказати. Танеш, наче морозиво.

Розмовляю з колегами в очікуванні початку робочого дня, а погляд без кінця повертається до дівчинки. До Соні.

Вона не йде гратися до дітей, а як і раніше, стоїть біля виховательки і насторожено дивиться на всі боки з-під світлого чубчика. Так само поводиться мій син, коли наляканий чи засмучений. Може, тому це мене хвилює?

Не батько дівчинки точно. Я незнайома з Тимуром Арсановим, про знайомство з ним не мрію, на відміну від Альбіни. І більше, ніж впевнена, що навіть якщо він зі мною заговорить — теоретично все можливо, адже я буду займатися з його дочкою іноземними мовами, — то забуде про моє існування, як тільки я зникну з поля зору.

Колеги залишають Арсанова у спокої, а мене не відпускають думки про його дочку. Вже йду до навчального класу, а перед очима стоять стиснуті губки та розгублений погляд дівчинки. Занадто дорослий погляд для дитини її віку.

Нехай мене пробачать батьки всього світу, але уявити, як це без тата, я можу. Я сама виросла без батька з вітчимом, який батьком мені так і не став. Ми з Бодькою теж живемо вдвох майже п'ять років, з самого його народження.