54-57

Розділ 54: Кривавий фінал

Новина про жорстокий напад на відомого режисера, що з’явилася наступного ранку, стала детонатором. Спостерігач, проаналізувавши деталі — відсутність пограбування, театральну жорстокість, слова жертви про "божевільного студента" — одразу зрозумів, хто це зробив.
«Це він, — сказав він на екстреній зустрічі. — Це наш Актор. Це його "заявка". Його послання нам».
Ця новина розірвала і так натягнуті нерви Клубу. Їхня власна, ретельно спланована помста виявилася нічим порівняно з цим грубим, кривавим актом. Він переграв їх. І це доводило їх до сказу.

Атмосфера в маєтку тієї ночі була отруйною. Вони зібралися в головній залі, але ніхто не говорив. Кожен чекав, що буде далі. Вони відчували, що він прийде. Прийде за своєю "нагородою".

І він прийшов.

Важкі вхідні двері з гуркотом розчинилися, і на порозі з’явився Актор. Він виглядав жахливо. Одяг у плямах, що могли бути брудом або кров’ю, волосся скуйовджене, а в очах горів божевільний, тріумфуючий вогонь.
«Ви читали? — вигукнув він, простягаючи руки, наче оратор. — Ви бачили?! Я зробив це! Я показав їм свою безодню! Я — один із вас!»

Його поява стала останньою краплею.
«Геть звідси, покидьку!» — першим зірвався Санітар, бачачи в ньому не просто зрадника, а ходячу інфекцію, що принесла бруд реального насильства в їхній світ.
Він кинувся на Актора, намагаючись виштовхати його за двері. Але цей акт агресії, спрямований на зовнішнього ворога, миттєво зруйнував останню греблю, що стримувала їхню внутрішню ненависть один до одного.
«Не чіпай його! Він принаймні діє, а не ховається за своєю стерильністю!» — раптом крикнула Анна, кидаючись на захист Актора, але насправді — виливаючи свою злість на Санітара.

Це було як сигнал. Усі місяці накопичених підозр, страху, образ і принижень вибухнули одночасно. Це більше не була війна символів. Почалася справжня, фізична бійня.

Хронікер, що зневажав Поета за його слабкість, з усієї сили штовхнув його, і той, впавши, вдарився головою об ріг столу. Лялькар, побачивши це, раптом схопив важку бронзову статуетку і з криком «Не чіпайте його!» кинувся на Хронікера. Доторк, з диким риком, стрибнув на спину Спостерігача, намагаючись затулити йому очі, позбавити його головної зброї — погляду. Зала перетворилася на клубок тіл, що борсалися. Альтер еґо намагалися знищити одне одного. Навіть Близнючки вперше билися не разом, а одна проти одної, коли Марія спробувала відтягнути Анну від Санітара.

І лише Майстер стояв осторонь, біля свого трону, дивлячись на те, як його ідеальний, контрольований світ руйнується. Він намагався кричати, віддавати накази.
«Припиніть! Зупиніться! Я ваш Майстер! Я…»
Але його ніхто не слухав. Ляльки обірвали свої нитки. Хаос, яким він так любив диригувати, вийшов з-під контролю і тепер поглинав його самого.

Раптом, звук, який прорвався крізь гул боротьби, був набагато гучнішим і страшнішим за їхні крики. Це був звук дерева, що розлітається на друзки.
ТРІСК!

Важкі вхідні двері, що велично відчинялися перед кожним із них, розлетілися на шматки. У проломі з'явилися темні силуети в шоломах і з автоматами. Яскраві промені тактичних ліхтариків розрізали напівтемряву зали, вихоплюючи застиглі, спотворені болем та люттю обличчя.

«ПОЛІЦІЯ! ВСІМ НА ПІДЛОГУ! РУКИ ЗА ГОЛОВУ!»

Крик був владним, реальним і не залишав місця для інтерпретацій. На мить бійка завмерла. Усі "члени Клубу" ошелешено повернулися до входу, осліплені світлом ліхтарів. Їхній закритий, ілюзорний світ був грубо, безжально розірваний на шматки вторгненням реальності.

Детектив Сойка увійшов останнім, у бронежилеті, але з тим самим втомленим обличчям. Він очікував побачити групу змовників, секту, таємне товариство. Він був готовий до перестрілки, до опору.
Але те, що він побачив, змусило його зупинитися на порозі, а вираз на його обличчі змінився з рішучого на абсолютно спантеличений.

Посеред величезної, розкішної зали, заставленої старовинними меблями, не було нікого. Крім однієї людини.
На підлозі, серед перекинутих стільців і розбитого скла, лежав і корчився худий молодий чоловік. Його обличчя було в подряпинах, одяг розірваний. Він щось кричав, але його голос постійно змінювався: то він переходив на злий шиплячий шепіт, то на жалібний плач, то на владний рик. Він бив себе по обличчю, а потім, ніби захищаючись, виставляв уперед руки, ніби відбиваючись від невидимих нападників.

Спецназ стояв нерухомо, опустивши зброю. Вони дивилися на цю моторошну, самотню виставу, не розуміючи, що відбувається. Уся велична драма, весь конфлікт, уся жорстока бійня — все це відбувалося на площі двох квадратних метрів. Усередині однієї людини.

Сойка дивився на нього. На того самого привида з плівок, ту саму тінь, за якою він полював тижнями. Він знайшов свого ляльковода. І побачив, що той водночас був і лялькою, і сценою, і глядачем, і тим, хто з відчаю обірвав усі нитки.

Вистава закінчилася. Але оплесків не було. Лише тихий тріск поліцейської рації і самотній, розірваний крик у центрі порожньої зали.

Частина V: Одкровення

Розділ 55: Кімната без декорацій

Світло було рівним, денним, безжальним. Воно падало з високого вікна з ґратами, висвітлюючи кожну порошинку в повітрі. Кімната була простою, майже порожньою: металевий стіл, три стільці. Ніякого темного дерева, ніяких оксамитових портьєр. Ніяких тіней, у яких можна було б сховатися.

Антон сидів на одному зі стільців. Його руки були спокійні, але зап'ястя ледь помітно червоніли, ніби від нещодавно знятих наручників. Навпроти нього сиділи двоє. Один був у поліцейській формі, з втомленим, терплячим обличчям. Детектив Сойка. Інший, у цивільному, мав м'який, розуміючий погляд лікаря. Психіатр.

На столі між ними були розкладені речі. Не докази злочину. А уламки розбитого розуму.

«Давайте пройдемося по цьому ще раз, Антоне», — м'яко почав психіатр. — «Ви стверджуєте, що на режисера Гольдштейна ви напали, щоб "довести своє право" бути в Клубі?»