42-47

Розділ 42: Привид біля воріт

Хронікер курив на балконі другого поверху маєтку, звідки відкривався вид на під'їзну алею. Зустріч щойно закінчилася, атмосфера була настільки напруженою, що її можна було різати ножем. Розмови були короткими, уривчастими, сповненими недомовок. Всі були виснажені грою в підозри. Хронікеру це, звісно, подобалося, але навіть він відчував, що вистава затягнулася і потребує нового, свіжого конфлікту.

І доля подарувала йому цей конфлікт.

Серед химерних тіней, що кидали старі дерева у світлі місяця, він помітив рух. Біля самих воріт, там, де починалася приватна територія, стояла постать. Людина. Вона не намагалася проникнути всередину. Вона просто стояла і дивилася на маєток. Непорушно, як привид.

Хронікер примружився. Він дістав з кишені невеликий монокль — звичка професійного репортера. Навівши різкість, він одразу впізнав цей жалюгідний, згорблений силует. Актор.

Він повернувся. Одержимий, відкинутий привид їхнього бенкету, знову прийшов до стін святилища. Хронікер не відчував ані співчуття, ані злості. Він відчув те, що завжди відчував у таких випадках — професійне збудження. Це була нова деталь у їхньому складному рівнянні. Новий елемент, що міг змінити все.

Він мовчки повернувся до зали, де ще залишалися Майстер, Санітар і Спостерігач, які тихо про щось розмовляли.

«Панове, боюся, у нашого театру з'явився нав'язливий шанувальник, — промовив він своїм звичним, трохи глузливим тоном. — Або привид минулого, що прийшов з візитом».

Вони підняли на нього очі.
«Про що ти?» — запитав Майстер.

«Про нашого невдалого претендента. Про туриста в пеклі. Він зараз стоїть біля воріт і дивиться на будинок», — Хронікер кивнув у бік балкона.

Майстер, а за ним і двоє інших, підійшли до вікна. І справді, вдалині, на межі світла й тіні, стояла самотня постать.

Вигляд Актора справив на кожного різне враження.
Спостерігач одразу побачив у ньому загрозу. Непередбачувану змінну. Свідка, що занадто багато бачив і занадто мало розумів. Людину, яка може з відчаю або дурості наробити помилок.

Санітар, чиї нерви й так були на межі через анонімні дзвінки, відчув напад огиди, змішаної зі страхом. Для нього Актор був як зараза, як інфекція, що знову намагається проникнути в їхній стерильний світ.
«Що він тут робить? — прошипів він. — Чому він досі не залишив нас у спокої?»

Але першим, хто склав два плюс два, був Хронікер. Він дивився на фігуру Актора, потім перевів погляд на Санітара, що нервово стискав кулаки. І в його голові, як спалах, народилася блискуча, логічна і абсолютно жахлива ідея.

Він посміхнувся своєю найцинічнішою посмішкою.
«А вам не здається це дивним? — почав він повільно, смакуючи кожне слово. — Спочатку — дивні дзвінки, що доводять нашого доктора до сказу. А тепер — наш привид біля воріт. Вам не здається, що це може бути пов'язано?»

Майстер і Спостерігач подивилися на нього, чекаючи продовження.

«Подумайте самі, — вів далі Хронікер, входячи в роль слідчого. — Кого ми вигнали звідси з ганьбою? Його. Хто здатний на дрібну, жалюгідну помсту на кшталт нічних дзвінків? Він. Хто крутиться навколо нас, наче стерв'ятник, вишукуючи інформацію? Знову він. А що, якщо це все — не просто випадковості? Що, якщо наш ображений Актор не такий простий, як здається?»

Він зробив театральну паузу, даючи своїй ідеї пустити коріння в голови слухачів, що вже були підготовлені параноєю.

«Що, як це він і є та сама ниточка, за яку тягне детектив Сойка?»

Розділ 43: Ідеальний цап-відбувайло

Останні слова Хронікера впали в підготовлений ґрунт і миттєво дали отруйні сходи. Ідея була настільки простою, настільки логічною і, що найголовніше, настільки зручною, що свідомість кожного вчепилася в неї, як потопаючий за рятувальний круг.

«Інформатор...» — повільно промовив Санітар, і на його обличчі з'явилося дивне полегшення. Дзвінки! Тепер у них було пояснення! Це не був хтось із них. Це був він! Зовнішній ворог!

Спостерігач, який завжди покладався на факти, почав швидко прокручувати в голові нову версію. І вона, як не дивно, складалася.
«Це пояснює його наполегливість, — промовив він, думаючи вголос. — Він не просто хотів до нас приєднатися. Він виконував завдання. Втертися в довіру. Зібрати інформацію».
«Його розповідь про футфетиш була фальшивою, бо це була лише легенда, прикриття!» — підхопив Санітар.
«І коли ми його вигнали, він перейшов до плану "Б", — додав Хронікер, розпалюючи вогонь, який сам і запалив. — Він почав тиснути на нас ззовні. Можливо, саме він "злив" поліції інформацію про "невипадковість" паніки в опері!»

Теорія народжувалася і міцніла на очах, обростаючи новими, жахливими деталями. Кожна нестиковка, кожна аномалія тепер отримувала своє ідеальне пояснення. І в центрі цієї змови стояв жалюгідний, нікчемний Актор. Він більше не був невдахою. В їхніх очах він перетворювався на геніального, підступного ворога, агента під прикриттям, "щура", якого заслали до їхніх лав.

Майстер мовчки слухав, не втручаючись, але на його обличчі з'явився вираз глибокого задоволення. Його зграя, роз'єднана внутрішніми підозрами, знайшла спільного ворога. І ніщо так не об'єднує, як спільна ненависть. Він бачив, як їхній колективний страх і почуття провини, що гризли їх зсередини, тепер знаходили ідеальний об'єкт для проекції. Їм потрібен був винуватець. Їм потрібен був цап-відбувайло. І Актор підходив на цю роль ідеально.

«Але навіщо? — запитав Лялькар, який щойно приєднався до них і слухав з широко розкритими очима. — Навіщо йому це?»

«Як навіщо? — пирхнув Хронікер. — Амбіції. Нереалізованість. Його ніколи не брали на головні ролі. А тут — роль всього життя! Впровадитись у таємну організацію, викрити її... Про нього напишуть усі газети! Він стане героєм! Для такої нікчемності, як він, це — шанс, який випадає раз на життя!»