37-41

Розділ 37: Кров на руках

Маєток, що завжди був для них святилищем і театром, тієї ночі перетворився на бункер, де зібралися вцілілі після катастрофи. Вони з'їжджалися по одному, прослизаючи крізь ворота, як тіні. Їхні обличчя були блідими, рухи — рваними. Елегантність і самовпевненість зникли, оголивши нерви.

Вони зібралися у великій залі. Але цього разу ніхто не сів у свої крісла. Вони стояли і ходили по кімнаті, уникаючи дивитися один одному в очі. Потріскування дров у каміні, що зазвичай заспокоювало, тепер дратувало. Повітря було густим від невисловлених питань і мовчазного страху.

Першим тишу порушив Хронікер. Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву.
«Жінка. Померла, — сказав він глухо, ні до кого конкретно не звертаючись. Він уже встиг перевірити перші новинні зведення. — Літня жінка. Впала зі сходів під час паніки. Черепно-мозкова травма».

Ці слова впали в тишу, як камінь у глибокий колодязь. Померла. Це слово змінило все. "Хаос", "перформанс", "мистецтво" — всі ці високі поняття в одну мить перетворилися на порох перед лицем цього короткого, брутального факту.

Близнючки стояли, обійнявши одна одну, і дивилися в одну точку. Їхні крики. Це почалося з їхніх криків. Вони хотіли створити хвилю збудження, а створили цунамі, що змило людське життя.

Доторк сидів, згорбившись, у найтемнішому кутку. Його падіння. Це було його падіння. Він лише грав роль, але його гра стала причиною. Він відчував себе брудним, заплямованим.

Санітар стояв біля каміна, дивлячись на свої руки. Вони були ідеально чистими. Але він вперше в житті відчував бруд не на шкірі, а всередині. Невидимий, незмивний бруд провини. Вони хотіли влаштувати психологічний експеримент, а провели невдалу операцію з летальним наслідком.

Навіть Поет, що оспівував смерть, виглядав розгубленим. Він романтизував повільне, естетичне згасання. А тут була смерть потворна, випадкова, безглузда. У ній не було жодної поезії.

Це була перша зустріч, на якій Майстер не контролював ситуацію. Він стояв осторонь, його обличчя було непроникною маскою, але було видно, що й він не очікував такого фіналу. Їхній ідеальний план дав збій у єдиному місці, яке неможливо прорахувати, — у реальності.

«Це... це нещасний випадок», — невпевнено промовив Лялькар, ніби намагаючись переконати самого себе.

«Це нещасний випадок, причиною якого стали ми! — різко відповів Санітар. — Наші дії призвели до її смерті. Це прямий причинно-наслідковий зв'язок. Якби не ми, вона була б зараз жива».

Він сказав те, про що думав кожен. Їхнє мистецтво, їхня гра, їхнє збочення вперше мало реальну, смертельну ціну. Вони хотіли бути богами, а виявилися просто вбивцями. Нехай і ненавмисними.

«Ми не хотіли цього», — прошепотіла Анна, і її голос тремтів.

«Але це сталося!» — майже викрикнув Санітар. — «І тепер на нас кров. На всіх нас».

"Кров на руках". Ця фраза зависла в повітрі. Вони більше не були просто групою диваків, що досліджують свою темряву в безпечних умовах. Вони перетнули межу. Вони стали співучасниками. І це зв'язало їх набагато міцніше, ніж будь-яка присяга. Зв'язало спільною таємницею, спільним злочином і спільним страхом.

Майстер нарешті заговорив. Його голос був тихим, але важким, як свинець.
«Так. Це сталося. Шляху назад немає. Наша п'єса... отримала свою першу справжню жертву. І це змінює все. Це змінює правила. І це змінює нас».

Він подивився на них, і в його очах була не розгубленість, а холодна, лякаюча рішучість.
«Гра закінчилася, — сказав він. — Почалося виживання».

Розділ 38: Око закону

Наступні кілька днів пройшли в тривожному заціпенінні. Члени Клубу забилися у свої нори, припинивши будь-яку діяльність, намагаючись стати невидимими. Кожен звук сирени на вулиці змушував їх здригатися. Вони жадібно читали новини, які спочатку писали про "трагічний інцидент під час паніки невідомого походження" в опері.

Вони сподівалися, що справу спишуть на нещасний випадок, натовп, погану організацію. Але надія померла через тиждень, на наступній екстреній зустрічі, яку скликав Спостерігач.

Він стояв перед ними, як завжди спокійний і зібраний, але в його голосі були нові, незнайомі нотки. Це була професійна тривога колишнього поліцейського.

«Справи кепські, — почав він без передмов. Він розклав на столі кілька роздрукованих фотографій, наче проводив брифінг. — Смерть Аліни Грабовської, тієї жінки, кваліфікували не просто як "нещасний випадок". Її чоловік — впливова людина, він підняв галас. Справу передали у відділ розслідування вбивств, хоч і з позначкою "ненавмисне". Вони почали копати».

Він вказав на одну з фотографій. Це був знімок, зроблений здалеку. На ньому був зображений чоловік років сорока п'яти, у потертому плащі, з втомленим, але дуже уважним поглядом.

«Це детектив Вадим Сойка, — промовив Спостерігач. — Я знав його по старій роботі. Він веде цю справу. І це — найгірший з можливих варіантів для нас».

Члени Клубу нахилилися, розглядаючи обличчя свого ворога. Воно було звичайним, непомітним.

«Не дайте його вигляду ввести вас в оману, — попередив Спостерігач. — Він не геній дедукції. Він — хорт. Він не шукає блискучих осяянь. Він просто йде по сліду, методично, сантиметр за сантиметром, і він ніколи не зупиняється, поки не зажене здобич. Він чіпляється за дрібниці, які інші ігнорують. Його прізвисько у відділку — "Сміттяр", бо він готовий годинами ритися в смітті, поки не знайде одну недопалену сигарету потрібної марки».

Він узяв іншу роздруківку. Це був фрагмент протоколу опитування свідків.

«Вони вже мають дещо, — продовжив він, вказуючи на підкреслені рядки. — Більшість свідчень хаотичні. "Хтось крикнув", "почалася тиснява". Але Сойка вже знайшов двох людей, які чітко чули два синхронних крики з різних кінців зали. Це не вписується в теорію випадкової паніки. Це вказує на скоординовану дію».