21-25

Розділ 21: Домашнє завдання: Доторк

Коли Майстер оголосив завдання для Доторку, той відчув укол крижаного страху, змішаного з солодким передчуттям. Це було не покарання. Це був дозвіл. Дозвіл робити те, чого він прагнув усе життя, але відкрито, без необхідності красти моменти.

«Твій голод анонімний і миттєвий, — сказав Майстер. — Ти крадій, що боїться бути спійманим. Але справжня сила — не в тому, щоб вкрасти дотик, а в тому, щоб дозволити дотикам відбуватися. Щоб зануритися в них».

Завдання було диявольськи простим і водночас неймовірно складним.

«Ти зайдеш у переповнений автобус у годину пік. У тебе будуть темні окуляри і складена біла тростина. Ти прикинешся сліпим. Ти будеш стояти в центрі салону і не триматимешся за поручень. Твоєю єдиною опорою, твоїм єдиним зв’язком зі світом буде натовп навколо. Ти проведеш у цьому стані одну годину. Ти дозволиш тілам торкатися до себе. Ти будеш аналізувати їхні рухи, текстури, температуру, спираючись лише на дотик».

Для Доторку це було все одно що запропонувати алкоголіку провести годину в винному погребі з дозволом пити все, що завгодно. Це була спокуса найвищого ґатунку.

Наступного дня, о вісімнадцятій нуль-нуль, він стояв на зупинці, стискаючи в спітнілій долоні білу тростину. Його серце калатало. Він був одягнений у свою звичну сіру одежу, але темні окуляри й тростина перетворювали його з непомітної сірої миші на людину, яка потребує допомоги. Люди розступалися перед ним, пропускали його вперед. Ця раптова увага лякала і збуджувала одночасно.

Двері автобуса з шипінням відчинилися, і натовп втягнув його всередину. Він пробився до центру, як і було наказано. Він стояв, злегка розставивши ноги для рівноваги, і не брався за поручень. Автобус рушив.

І його світ перетворився на чисте відчуття.

Спочатку це був хаос. Поштовхи з усіх боків, випадкові дотики, тертя. Він відчував грубу тканину робочої куртки позаду себе. Гладкий, прохолодний шовк жіночої блузки збоку. Ремінь чиєїсь сумки впирався йому в бік. Це була тактильна какофонія.

Але поступово, коли первинний шок минув, він почав розрізняти. Він зосередився. Він став приймачем, що налаштовується на різні хвилі.

Він почав розпізнавати людей.

Ось лікоть старого чоловіка, гострий, обтягнутий сухою шкірою, з-під якої відчувалася кістка.
Ось м'яке, тепле стегно молодої жінки, що притислося до нього на повороті. Він міг майже відчути структуру джинсової тканини.
Ось маленька, тверда долоня дитини, що випадково схопила його за полу піджака.
Він відчув на своїй руці дихання — гаряче, прискорене, мабуть, хтось стояв дуже близько і говорив по телефону.

Це був бенкет, як і обіцяв Майстер. Не ті крихти, які він звик красти, — миттєві, непевні ковзання, — а повноцінне, тривале занурення.

Найдивовижніше було те, що він не відчував сорому. Його роль сліпого давала йому абсолютне алібі. Його не судили. Йому співчували. Коли автобус різко загальмував, він почав падати, але чиясь сильна рука негайно підхопила його під лікоть.

«Обережно», — пролунав чоловічий голос.

Цей дотик — впевнений, турботливий — був для нього одкровенням. Уперше в житті хтось торкнувся його не випадково, а цілеспрямовано. З бажанням допомогти. Це відчуття було настільки потужним, що у нього на мить запаморочилося в голові.

Година тягнулася як вічність і пролетіла як одна мить. Це був його особистий океан, в якому він одночасно і тонув, і вчився плавати. Він жадібно вбирав у себе кожне відчуття: жорсткість рюкзака, м'якість пуховика, холод металевих ґудзиків, тепло людського тіла, що пробивалося крізь одяг.

Коли його внутрішній хронометр підказав, що час вийшов, він повільно пробився до виходу. Хтось навіть допоміг йому спуститися сходами.

«Вам допомогти перейти дорогу?» — запитав молодий голос.

«Ні, дякую, далі я сам», — промовив Доторк, і його власний голос здався йому чужим.

Він постояв на зупинці, доки автобус не від'їхав. Потім він повільно зняв темні окуляри й подивився на свої руки. Вони більше не тремтіли. Вони були насичені. Задоволені.

Наступного разу, звітуючи в Клубі, він був незвично спокійним.

«Це був не хаос, — сказав він, дивлячи-сь у порожнечу. — Це був світ. Справжній світ. А я... я вперше по-справжньому його відчув».

Майстер схвально кивнув.
«Правильно, Доторк. Ти перестав красти, і тобі дали все добровільно. Ти перестав ховатися, і тебе прийняли. Твій страх — це була твоя головна в'язниця. І ти щойно підібрав до неї ключ».

Доторк мовчав. Але він знав, що його життя змінилося. Голод не зник, але він змінив свою природу. Тепер він знав, що шукати. І він знав, що його роль сліпого була не стільки обманом, скільки метафорою. Адже все своє життя він дійсно був сліпий. І лише закривши очі, він уперше зміг щось побачити.

Розділ 22: Домашнє завдання: Санітар

Коли Майстер звернувся до Санітара, його обличчя не здригнулося. Як хірург, він звик до чітких, хоч і складних завдань. Але те, що він почув, було водночас і найпростішим, і найблюзнірським наказом у його житті.

«Ти — жрець чистоти, — промовив Майстер, і в його голосі звучала сталь. — Але ти боїшся того, з чим борешся. Ти тікаєш від бруду, змиваючи його зі своїх рук годинами. Це — слабкість. Справжня сила — не тікати від свого ворога, а взяти його в полон і перетворити на свого слугу».

Завдання було сформульовано з хірургічною точністю.

«Ти повернешся до своєї лікарні вночі. Ти пройдеш до утилізаційного боксу, де збирають інструменти після операцій перед стерилізацією. Ти викрадеш набір — скальпель, затискачі, пінцет. Найбрудніші, які знайдеш. Потім ти принесеш їх у свій стерильний простір. І ти очистиш їх. Не так, як це робить лікарняний автоклав. Ти повернеш їм їхню первозданну, ідеальну чистоту. Це буде твій особистий акт спокути. Ти візьмеш найбільший гріх — забруднення — і даруєш йому абсолютне прощення».