15-20

Розділ 15: Зів'ялі квіти

Після візуального натиску виставки Хронікера, наступний ритуал повернув Клуб до світу слів та уяви. Настала черга Поета. Він не потребував ані реквізиту, ані сцени, ані навіть світла. Коли Майстер надав йому слово, він просто залишився сидіти у своєму кріслі, лише трохи випроставшись. Зала була занурена в напівтемряву, освітлену лише вогнем у каміні, що створювало ідеальні умови для його виступу.

Він не став читати вірші про смерть як про філософську категорію, як це робив Санітар, чи як про величне видовище, як Хронікер. Він обрав інший, більш інтимний і тривожний шлях.

Він почав читати цикл віршів, який він про себе називав «Естетика хвороби».

Його голос, тихий і глибокий, полинув у тиші. Це не була декламація. Це була сповідь. Він не оспівував саму смерть. Він оспівував її передвісників. Повільне, граційне згасання.

Перший вірш був присвячений туберкульозу, який він називав «поцілунком камелії». Він говорив про гарячковий рум’янець на щоках як про останній, найяскравіший спалах краси. Про прозорість шкіри, крізь яку проступають сині вени, як малюнок на дорогому фарфорі. Про кашель з кров’ю — не як про симптом, а як про те, що хворі буквально видихають із себе пелюстки червоних квітів. Це було жахливо й прекрасно водночас.

«...ти кашляєш рубінами в білу хустинку,
доводячи світові, що скарби твої —
не назовні, а тут, у тендітній грудинці...»

Далі він перейшов до анемії. Він називав її «благородною блідістю». Він говорив про елегантну втому в рухах, про мрійливу відстороненість у погляді. Його героїні не страждали від хвороби — вони носили її як аристократичний титул, що виділяв їх із натовпу здорових, вульгарно-рум'яних людей.

Його поезія була отруйною. Вона знаходила красу в слабкості, естетику в розпаді, велич у згасанні. Він говорив про меланхолію не як про психічний розлад, а як про «осінь душі», що забарвлює світ у глибокі, шляхетні тони. Про безсоння — як про дар, що дозволяє спілкуватися з ніччю, коли інші, примітивні, сплять.

Члени Клубу слухали, занурившись у транс. Слова Поета проникали під шкіру. Вони змушували дивитися на власні недоліки, страхи і слабкості під зовсім іншим кутом.

Лялькар думав про своїх зламаних, тріснутих ляльок — можливо, їхні недоліки і були їхньою справжньою красою.
Санітар, який усе життя боровся з хворобами, раптом побачив у них не ворога, а витонченого, хоч і жорстокого, митця, що малює свої картини на людських тілах.
Доторк думав про свою самотність — може, це не прокляття, а його власна «благородна блідість»?

Наприкінці Поет прочитав вірш під назвою «Зів’яла квітка». У ньому він порівнював процес старіння з повільним, величним в'яненням троянди. Він говорив про зморшки як про «карту пережитих бур», про сивину — як про «іній мудрості». Він оспівував момент, коли пелюстки темнішають, скручуються, але перед тим, як упасти, видають останній, найгустіший, найсолодший аромат.

Коли він закінчив, у залі довго стояла тиша. Поет закрив очі, ніби виснажений. Він віддав їм усе, що мав.

«Це... було прекрасно», — прошепотіла одна з Близнючок, і в її голосі не було звичної холодності.

Майстер підвівся. Він підійшов до Поета і поклав йому руку на плече.

«Санітар дав нам анатомію. Хронікер — картину. А ти, Поете, дав нам саундтрек, — сказав він тихо. — Ти зробив найнебезпечнішу річ: ти наділив нашу темряву красою. Ти романтизував її. І після цього шляху назад уже немає. Бо хто ж захоче повернутися до світу вульгарного здоров’я, побачивши, якою вишуканою може бути хвороба?»

Він повернувся до всіх.
«Віднині, коли ви відчуєте біль, слабкість або страх, згадайте ці вірші. Можливо, це не початок кінця. Можливо, це просто ваша муза прийшла, щоб подарувати вам новий рядок для вашої особистої елегії».

Розділ 16: Танок наосліп

Після високої поезії, що оспівувала красу розпаду, останній виступ першого кола повернув Клуб до простої, майже тваринної потреби. Настала черга Доторку. З усіх членів він виглядав найжалюгідніше. Маленький, сірий чоловічок, що ніби хотів втягнути голову в плечі і стати невидимим. Коли Майстер назвав його ім'я, він здригнувся, ніби від удару.

Йому не потрібні були ані декорації, ані спеціальне освітлення. Все, що він попросив, — це манекен.

Мовчазний дворецький вніс у залу звичайний кравецький манекен — без голови, без рук, просто торс, обтягнутий чорною тканиною. Його встановили в центрі кімнати.

Доторк повільно підвівся і підійшов до нього. Його руки тремтіли. Він дістав з кишені чорну шовкову пов'язку і невпевненими рухами зав'язав собі очі. Тепер, занурений у темряву, він був сам на сам зі своїм голодом.

Кілька секунд він стояв нерухомо, глибоко дихаючи. Потім, дуже повільно, він простягнув руки вперед, шукаючи простір, ніби сліпий, що опинився в незнайомій кімнаті. Його пальці натрапили на тканину манекена. Він завмер, ніби торкнувшись до чогось священного.

І почався його ритуал. Це не був танець у класичному розумінні. Це була пантоміма відчаю і самотності.

Спочатку він просто досліджував. Його долоні обережно, майже благоговійно, ковзали по поверхні манекена. Він вивчав його форму, текстуру тканини, кожен шов. Для нього це не був неживий об'єкт. Це був сурогат, замінник, єдиний партнер, доступний йому.

Потім його рухи стали сміливішими. Він ніби намагався танцювати з цим нерухомим тілом. Він обіймав його, притискався щокою до його плеча, водив його в уявному вальсі по кімнаті. Це виглядало жалюгідно і водночас неймовірно зворушливо. В його незграбних рухах читалася ціла історія — історія тисяч годин, проведених наодинці, історія нерозділених почуттів і невисловлених слів.

Всі мовчки спостерігали. Спочатку Хронікер ледь помітно посміхнувся, побачивши в цьому комізм. Але посмішка швидко зникла. У цьому дивному танці було щось занадто чесне, занадто оголене. Поет побачив у ньому трагедію Пігмаліона навпаки — творця, який мріє, щоб його Галатея так і залишилася каменем, бо лише так вона не зможе його відштовхнути. Близнючки, чий світ був сповнений дотиків, дивилися на цей тактильний голод з сумішшю огиди та дивного співчуття.