6-9

Розділ 6: Поет катастроф

Какофонія.

Пронизливе виття сирен, тріск поліцейських рацій, уривчасті команди парамедиків — усе це зливалося в єдиний, тривожний гул. Нічне повітря було густим від запаху паленої гуми, бензину та ледь вловимого солодкуватого запаху крові. На перехресті, перетворивши його на сюрреалістичну скульптуру, застигли два понівечені автомобілі, сплетені в останніх, смертельних обіймах. Миготливі вогні рятувальних служб фарбували цю сцену в апокаліптичні червоні та сині кольори, вихоплюючи з темряви блиск розбитого скла, що мерехтіло на асфальті, як зловмисні діаманти.

Серед метушні, за жовтою поліцейською стрічкою, стояв Валентин. Його обличчя з прес-картою, що бовталася на шиї, не виражало ані жаху, ані співчуття. Воно було маскою абсолютної, чистої зосередженості. Але всередині, у нього в грудях, пульсував не страх, а дика, нестримна ейфорія.

Для інших це була трагедія. Для нього — симфонія.

Кожен спалах його фотокамери був не просто фіксацією факту, а нотою в цій величній музиці руйнації. Він не знімав жертв. Він знімав поезію хаосу. Ось ідеальний кадр: дитяча іграшка, ведмедик, що випав з розбитого вікна, лежить у калюжі мастила, його єдине око-ґудзик байдуже дивиться на миготливі вогні. Ось ще один: рука манекена з вітрини магазину, в який врізалася одна з машин, простягнута до понівеченого металу, наче в благальному жесті.

Він відчував себе диригентом цього оркестру, хоч і був лише його свідком. Він бачив красу там, де інші бачили лише біль. Він знав, що це жахливо. Знав, що це неправильно. І саме тому це було так солодко.

«Прекрасно, чи не так?»

Голос пролунав прямо біля його вуха, тихий, але напрочуд чіткий серед усього гамору. Валентин здригнувся й обернувся.

Поруч із ним стояв чоловік у темному пальті, який з'явився нізвідки, ніби тінь, що згустилася між спалахами синіх та червоних вогнів. Він дивився на сцену руйнування з таким самим виразом обличчя, як у Валентина, — з виразом глибокої естетичної оцінки.

Валентин промовчав, інстинктивно притискаючи до себе фотоапарат.

«Вони бігають, кричать, рятують, документують, — Майстер ледь помітно кивнув у бік поліцейських та лікарів. — Вони бачать лише трагедію. Зламані життя, порушені правила дорожнього руху. Вони бачать прозу. А ви... ви бачите правду. Брутальну, хаотичну красу моменту, коли порядок руйнується, а назовні виривається чиста енергія».

Серце Валентина пропустило удар. Цей незнайомець озвучив його найпотаємнішу, найганебнішу думку.

«Ваші колеги зроблять фото для ранкових новин. Факти, обличчя, цифри. Завтра про це забудуть, — Майстер перевів свій погляд на Валентина, і в його очах репортер побачив не осуд, а впізнавання. — Але ви ж знаєте, що це не просто "новина". Це витвір мистецтва, створений випадком. Миттєва скульптура зі сталі та болю. А ви — її єдиний справжній свідок».

Валентин відчув, як у горлі пересохло.

«Ви не просто свідок хаосу, — сказав Майстер, і його голос став тихішим, довірливішим. — Ви його поет. Його літописець».

Він простягнув руку. У ній лежав фотоапарат. Не сучасна цифрова камера, як у Валентина, а стара, класична "Лейка", важка, механічна, легенда серед фотографів. Ідеальний інструмент.

«Поету потрібне краще перо».

Валентин, завагавшись, взяв камеру. Вона лягла в його долоню, наче була створена для неї, — холодна, вагома, справжня.

«Я пропоную вам кращу галерею, ніж сторінки завтрашньої газети, — продовжував Майстер. — Місце, де ваші роботи не будуть загортати у вчорашню рибу, а будуть виставлені як шедеври, якими вони і є. Галерею для поціновувачів справжньої краси. Краси руйнації».

З іншої кишені Майстер дістав чорну картку й вклав її у вільну руку Валентина, його пальці на мить торкнулися долоні репортера — дотик був холодним, як метал нового фотоапарата.

«Нам потрібен наш літописець. Нам потрібні ваші очі».

Не чекаючи відповіді, Майстер розвернувся і розчинився в натовпі так само раптово, як і з'явився.

Валентин стояв, затискаючи в одній руці стару "Лейку", а в другій — картку. Він подивився на місце катастрофи. Щось змінилося. Він більше не бачив сюжету для статті. Він бачив експонат. Перший експонат для своєї нової колекції.

Він підняв до очей важкий фотоапарат. Через його видошукач хаос нарешті виглядав як мистецтво.

Спалахи сирен зливаються в один суцільний червоно-синій туман, який повільно розсіюється, відкриваючи вид на засніжене поле. Хлопчику чотирнадцять. На ньому завеликий лижний костюм. Він стоїть трохи осторонь від групи лижників та рятувальників, які метушаться біля краю гірського схилу.

Годину тому тут зійшла лавина. Невелика, локальна, але достатньо сильна, щоб накрити двох його однокласників, що вирвалися вперед, ігноруючи попереджувальні знаки. Він бачив це на власні очі. Він чув той глухий, наростаючий гул, бачив, як снігова хвиля, сліпучо-біла і прекрасна у своїй невблаганності, наздоганяє і поглинає дві маленькі, яскраві цятки їхніх курток. Він не закричав. Він не злякався. Він відчув щось інше — священний трепет. Як при спогляданні грандіозного природного явища.

Зараз унизу працюють рятувальники. Лунають крики, команди. Дорослі плачуть, обіймають один одного, вчителі намагаються зібрати всіх докупи. Атмосфера просякнута істерикою і горем.

Але він стоїть осторонь. Він не відчуває нічого. Він дивиться на сцену руйнування з дивною, холодною цікавістю. Його увагу привертає не людська трагедія. Його увагу привертають деталі. Те, як одна лижа, що залишилася на поверхні, стирчить зі снігу під ідеальним, майже художнім кутом. Те, як червоний шарф іншого хлопчика, виритий рятувальниками, яскравою плямою крові контрастує з білим снігом. Те, як зламана сосна, яку вирвала лавина, утворила химерну, величну скульптуру з понівеченого дерева.

У нього немає фотоапарата, але його очі працюють, як об'єктив. Він інстинктивно "кадрує" реальність. Він бачить не смерть. Він бачить композицію. Не біль. А текстуру. Не трагедію. А величний, байдужий, ідеально довершений хаос.