3-5

Розділ 3: Голод дотику

Для мільйонів людей метро було щоденним пеклом. Задушливий, знеособлений простір, наповнений запахами мокрого одягу, дешевих парфумів і колективної втоми. Для Аркадія Петровича, сірої людини в сірому костюмі, метро було його мисливськими угіддями. Його храмом.

На поверхні, у своєму офісі, він був ніким — гвинтиком у величезній бюрократичній машині, чиє ім'я постійно плутали. Його існування було позбавлене фізичного контакту. Ніхто не тиснув йому руку. Ніхто не плескав по плечу. Він був функцією, а не людиною. Ця безтілесна самотність породжувала голод. Дикий, первісний голод дотику, який з роками перетворився з потреби на одержимість.

Година пік була його бенкетом.

Коли двері вагона з шипінням відчинилися, хвиля людських тіл втягнула його всередину. Тут він розчинявся. Ставав невидимим. Його непомітність, яка була його прокляттям в офісі, тут ставала його зброєю. Він дозволив натовпу нести себе, його очі швидко сканували простір. Він не шукав краси чи привабливості. Він шукав текстуру. М'якість кашемірового пальта, грубість твідового піджака, прохолодну гладкість шкіряної куртки.

Він помітив її. Жінка, що стояла спиною до нього, тримаючись за поручень. На ній був вовняний шарф грубої в'язки, насиченого вишневого кольору. Його долоні спітніли. Серце забилося швидше, глухим, важким ритмом, що віддавався у скронях. Це був його момент. Ритуал вимагав терпіння.

Він почав свій повільний, майже непомітний дрейф. Легкий поштовх, коли потяг хитнувся. Пропущений повз іншого пасажира. Крок за кроком, сантиметр за сантиметром він скорочував дистанцію. Це був танок, відомий лише йому. Суміш страху, сорому і всепоглинаючого, п'янкого збудження.

І ось він опинився позаду неї. Достатньо близько, щоб відчути тепло її тіла. Він підняв руку, ледь тремтячу. Його пальці, що цілий день лише торкалися пластику клавіатури, зараз жадали відчути щось живе. Зворотним боком долоні, імітуючи випадковий рух у тисняві, він ковзнув по її шарфу.

Секунда. Можливо, менше.

Але в цю мить для нього вмістилася вічність. Він відчув кожну шорстку нитку вовни, тепло, що йшло від її шиї, ледь вловимий аромат її волосся. Це була крихітна крапля води для людини, що помирає від спраги. Заборонена близькість. Миттєвий, анонімний контакт, що спалахнув і згас, залишивши по собі лише попіл сорому і дивну, полегшену порожнечу.

Він одразу ж відступив, розчинився в натовпі, його обличчя було непроникною маскою. На наступній станції він вислизнув з вагона, жадібно ковтаючи прохолодне повітря платформи. Голод був втамований. На сьогодні.

Піднімаючись ескалатором на поверхню, він, як завжди, відчував огиду до себе. Він був злодієм, що крав не речі, а відчуття. Але ця огида була частиною ритуалу, ціною, яку він платив за свою секундну втечу від самотності.

На виході зі скляних дверей станції, під жовтим світлом ліхтаря, його чекав чоловік. Високий, у темному пальті, він дивився прямо на нього. Не на натовп, що виливався з метро, а конкретно на нього, Аркадія Петровича. І в його погляді не було ані засудження, ані здивування. Лише спокійне, глибоке розуміння.

Аркадій Петрович завмер, відчуваючи, як крижаний страх повзе вгору по хребту. Його помітили. Викрили.

Незнайомець зробив крок назустріч, і його голос пролунав на диво тихо серед вуличного гамору.

«Хороший улов сьогодні. Кашемір минулого вівторка був, звісно, м'якшим, але ця груба вовна... в ній є своя чесність, чи не так?»

Світ похитнувся під ногами Аркадія Петровича. Цей чоловік знав. Він знав не лише про сьогодні. Він знав усе.

«Люди не розуміють голоду, — продовжував Майстер, і його голос звучав довірливо, як у старого друга. — Вони думають, що людина може жити без дотиків. Це брехня. Ми тактильні створіння. Нас заспокоює вага ковдри, тепло чашки в руках, обійми. Сучасний світ перетворив нас на привидів, що блукають у сантиметрі один від одного, але ніколи не торкаються. Ваш голод — не збочення. Це симптом».

Він підійшов ще ближче. «Але ви... ви харчуєтеся крихтами, що падають з чужого столу. Крадете моменти, тремтячи від страху і сорому. Це негідно такого сильного почуття. Хіба голодний має їсти об'їдки?»

Майстер зупинився прямо перед ним. Вперше за багато років хтось дивився на Аркадія Петровича не як на порожнє місце, а як на щось значуще.

«Я пропоную вам бенкет, — сказав Майстер тихо. — Місце, де вам не доведеться красти. Де дотик — це не злочин, а ритуал. Де ви зможете насититися досхочу, відкрито і без сорому, серед тих, хто розуміє ваш голод, бо й самі помирають від спраги».

З внутрішньої кишені пальта він дістав чорну картку й простягнув її Аркадію Петровичу. Його пальці ледь не торкнулися пальців Майстра, і від однієї цієї думки по тілу пробіг електричний розряд.

«Приходьте, — сказав Майстер. — Досить харчуватися в темряві».

Він розвернувся і спокійно пішов, розчинившись у вечірньому натовпі, ніби його й не було.

Аркадій Петрович стояв нерухомо, затискаючи в долоні холодний, цупкий прямокутник. Натовп обтікав його, як річка камінь. Вперше в житті його потаємну, ганебну таємницю не викрили, а визнали.

І це було страшніше й спокусливіше за будь-який осуд.

Метро зникає, розчиняючись у тьмяному світлі коридору. Хлопчику десять років. Він стоїть біля дверей кабінету директора. Двері важкі, дубові, з блискучою мідною табличкою. Він маленький, сірий, непомітний. Ніхто в школі не може згадати його прізвище з першого разу.

Кілька хвилин тому, на перерві, він стояв у галасливому натовпі біля вікна. Було холодно, йшов перший сніг. Усі штовхалися, притискаючись до скла. І в цій тисняві сталося диво. Юля, дівчинка з паралельного класу, з довгими світлими косами, випадково притиснулася до нього спиною. На мить. Можливо, на дві секунди. Він відчув тепло її пальта крізь свій тонкий светр. Відчув ледь вловимий запах її волосся — щось солодке, схоже на яблука.