1, 2

Пролог 1: Порожня сцена

Світло прожектора було невблаганним, як погляд хірурга. Воно вихоплювало з темряви порожньої зали шматок старої дерев'яної сцени і самотню постать на ній. Антон стояв нерухомо. Останнє слово його монологу все ще висіло в повітрі, в густому, просякнутому запахом пилу, оксамиту і забутих оплесків мовчанні.

Тиша, що настала, була важчою за будь-яку завісу.

Його серце калатало об ребра, віддаючись гулом у вухах. Він намагався вгадати хоч щось за виразом обличчя єдиного глядача, що сидів у першому ряду — поважного режисера Михайла Львовича Гольдштейна, сивого патріарха театру, який у цю мить вирішував його долю. Режисер сидів, згорбившись, як втомлений бог, і щось повільно записував у свій блокнот. Скрип пера по паперу звучав у гробовій тиші зали як вирок.

Нарешті Гольдштейн підняв голову. Його очі, втомлені від тисяч бездарних імітацій справжніх почуттів, дивилися на Антона довго, вивчаюче.

— У вас є техніка, юначе, — промовив він, і його голос, хрипкий і глибокий, прокотився порожніми рядами. — Бездоганна дикція. Ідеальна постава. Ви все робите правильно. Кожен рух вивірений. Кожен жест — на своєму місці.

Антон затамував подих.

— Але, — продовжив режисер, і це "але" впало, як лезо гільйотини, — за цим нічого немає. Я бачу вашу скорботу, але не вірю вашому болю. Я чую ваш гнів, але не бачу вогню. Це так, ніби дивишся на довершений манекен, який виконує запрограмовані рухи.

Антон відчував, як земля починає хитатися під ногами.

Гольдштейн підвівся, повільно закрив блокнот і підійшов до самої сцени, дивлячись на хлопця знизу вгору.

— Акторська гра, Антоне, народжується не в техніці. Вона народжується з нутра. З тієї великої, темної безодні всередині, з якої справжні актори черпають свою силу. З болю, з пристрасті, з безумства... А у вас... — він зробив довгу, жорстоку паузу, — ...у вас цієї безодні немає. Ви — порожній.

Слово пролунало як постріл. Порожній. Не бездарний. Не слабкий. Порожній. Вирок був остаточним.

Режисер кивнув, ніби прощаючись не з людиною, а з безнадійною справою, розвернувся і пішов до виходу. Його кроки луною віддавалися в тиші, а потім важкі двері гучно грюкнули, відрізаючи Антона від світу.

Він залишився сам. Один на величезній, порожній сцені, у сліпучому колі прожектора. Він опустив погляд на свої руки, потім на груди, ніби намагався фізично побачити цю порожнечу, про яку щойно почув.

Він був ідеально збудованою сценою з бездоганними декораціями, на яку ніколи не вийдуть актори.

І ця порожнеча всередині була не просто відсутністю чогось. Вона була активною, голодною силою, яка вимагала бути заповненою. Сцена вимагала акторів.

Пролог 2: Кодекс

Тиша.

Глибока, оксамитова тиша, яку не порушував навіть пил, що повільно осідав на важких портьєрах, які наглухо закривали вікна від світу. Єдиним джерелом світла була важка настільна лампа із зеленим абажуром, що вихоплювала з темряви стіл із чорного дерева та дві речі на ньому: розгорнутий сувій щільного, кремового пергаменту і руку в ідеально підігнаній чорній шкіряній рукавичці.

Рука тримала старовинне перо. Його відполіроване до блиску металеве жало ковзало по поверхні пергаменту майже безшумно, виводячи чорним, як ніч, чорнилом бездоганні каліграфічні літери. Кожне слово було виваженим, кожен вигин — довершеним. Це був не просто текст. Це був ритуал.

Таємний Клуб Збоченців. Кодекс.

Правило №1: Абсолютна анонімність.
Імена, якими ви називаєтесь у зовнішньому світі, — це попіл. Ваші професії, ваші сім'ї, ваші обличчя поза цими стінами не мають жодного значення. Тут ви отримаєте нові імена. Тут ви будете тими, ким ви є насправді.

Правило №2: Абсолютна покора Майстру.
Його слово — це компас і карта. Його завдання — це честь і випробування. Сумніватися в Майстрі — означає сумніватися у власній природі, яка привела вас сюди. Його воля — це закон Клубу.

Правило №3: Абсолютна чесність.
Сором — це іржа, що роз'їдає душу, клітка, яку ви самі для себе збудували. Тут немає місця сорому. Тут ваша темрява — це не пляма, а ваша корона. Носіть її з гордістю. Чим відвертішою буде ваша сповідь, тим більшою буде ваша свобода.

Правило №4: Священність Клубу.
Стіни цього місця — це кордон між святилищем та профанним світом. Те, що народжується тут, має померти тут. Жодного слова, жодного натяку, жодного доказу існування Клубу не повинно просочитися назовні. Порушення цього правила карається вигнанням не зі стін, а із самої реальності.

Правило №5: Жодної імпровізації.
Хаос — прекрасна стихія, але лише тоді, коли ним диригують. Ваші пориви будуть направлені. Ваші бажання отримають сценарій. Кожен ритуал, кожне завдання, кожна зустріч підкорюються плану Майстра, бо лише контрольована transgressions (переступ) веде до справжнього звільнення.

Рука відклала перо. На мить у світлі лампи з'явилася друга рука, що тримала паличку темно-червоного сургучу. Вона піднесла її до ледь видного полум'я маленького спиртового пальника. Сургуч почав плавитися, і на пергамент під останнім правилом впала важка, глянцева крапля, наче густа крапля крові. Рука в рукавичці взяла з оксамитової підставки масивну металеву печатку і з силою притиснула її до ще гарячого воску.

На сургучі застиг відбиток нерозбірливого символу — чи то стилізований лабіринт, чи то око без повік.

Майстер повільно підняв голову. Його обличчя залишалося в тіні, але в темряві було видно тінь посмішки, ледь помітну в куточках його вуст. Він дивився на свій витвір: ідеальний маніфест, фундамент для своєї колекції. Це було народження ідеї, створення в'язниці, яку її в'язні вважатимуть раєм.

Він задоволено кивнув.

Гра почалася.

Частина I: Заснування Клубу