Замість епілогу

Була середина вересня. На дворі стояла тепла сонячна погода, але в повітрі вже відчувався присмак осені. Два найкращих друга, Арсен і В’ячеслав сиділи в кафе на Подолі у центрі Києва, смакуючи міцну каву з нотками кориці та гвоздики та обговорюючи справу викрадення хреста остання надія.

- Як добре, що справу про викрадення хреста вже передали до суду. Гора з плеч,- промовив Слава.

- Цілком згоден з тобою. Люблю розкриті справи. До того ж в нас є інші розслідування, не забувай.

- Так, чого лише вартує справа про шантаж бізнесмена Денисова.

- Заплутана історія. Відчуваю, що жертва нам щось не договорює,- промовив роздратовано Арсен.

- Я теж це відчув, але думав, що в мене вже параноя,- пожартував Слава.

- Та ні, друже, це називається шосте чуття, а не параноя,- сказав Арсен.- Але повернемось до наших баранів, тобто до Яснопольської та членів братства «Свідки Ісуса» .

- Це ж треба, щоб керував ними звичайний шкільний вчитель,- промовив В’ячеслав.

-Так, але вчитель з амбіціями, який вважав себе новою месією і навіть знайшов послідовників. Такі люди можуть накоїти багато лиха, якщо їх вчасно не зупинити.

- Це точно.

- Тітонька передавала тобі привіт та величезну подяку. Адже хрест для їх монастиря та звичайних вірян має дуже велике значення,- сказав Арсен.

- Це наша робота, тому я нас супергероями не вважаю, ну, хіба що трішки,- посміхнувся Слава.

- Ти не ти, якщо себе не похвалиш,- засміявся Арсен.

- Так, але змінюватись у моєму віці пізно.

- Неможливо, я б сказав. Але люди тебе й такого люблять.

- Дякую, друже, за добрі слова,- сказав Слава.- А хто буде суддею на процесі?- запитав він, стаючи знову серйозним.

- Назарій Іванович Галушко , дуже досвідчений та справедливий дядечко.

-Чув про такого, не пощастило гадам, тепер не відвертяться,- із запалом промовив В’ячеслав.

- Це точно. Назарій Іванович свою справу знає,- погодився Арсен.

- Дивись яка дівчина! Сидить за он тим столиком. Я реально закохався, друже!- пожартував В’ячеслав, змінюючи тему розмови.

-Це вже котре за місяць?!- іронічно піднявши брову, запитав Арсен.- Коли ти вже заспокоїшся?

- Тоді коли знайду ту, єдину,- серйозно відповів його друг.- Добре, бувай, піду познайомлюсь з кралею, а то сидить одна, мабуть, сумує.

-Давай, Славо. Удачі! Сподіваюсь, що в цей раз ти знайдеш ту, яку шукаєш.

- Дякую, Арсене! Ти ж знаєш «Кохання як війна: легко розпочати, та важко зупинити.

-Іди вже, вояко,- з усмішкою промовив його товариш.

- Це не я, це все Генрі Луїс Менкен так сказав,- почав весело відхрещуватись Слава. - Добре, пішов я, а то така красуня довго не буде одна.

- Правильно,- промовив Арсен.

Тим часом В’ячеслав, розправивши плечі, попрямував до потрібного столика. Дівчина і справді була гарною – худорлявою брюнеткою з довгим хвилястим волоссям, що спадало нижче плечей на спину гарним водоспадом, правильними приємними рисами обличчя та великими темними очима.

Арсен спостерігав за тим, як його друг щось запитав у дівчини з обеззброюючою усмішкою, вона ствердно кивнула головою, і через якусь мить Слава вже сидів навпроти дівчини та весело щось їй розповідав. Його співрозмовниця уважно слухала, час від часу усміхаючись та іноді промовляючи щось у відповідь.

«Що ж, хто шукає, той завжди знаходить»,- філософськи подумав Арсен, допиваючи свою вже трохи остиглу каву, що ледь приємно гірчила.