Частина дев'ята

Глава 9

*****

Того дня знову пішов дощ. Із самого ранку над містом згустилися хмари, а вже до обіду на землю впали перші краплі, по калюжах попливли бульбашки. Сьогодні ми залишилися вдома, оскільки я втомилася і не дуже добре почувалася. Найбільше в той момент мені хотілося тиші та спокою. Я сиділа біля вікна і дивилася кудись у далечінь. Потоки дощу, стукаючи, стікали по склу, через що неможливо було розгледіти, що відбувається зовні. Занурена у свої думки, я не почула, як ззаду підійшов Пітер.

- Усе добре? - запитав він, поклавши свою руку мені на плече.

У його голосі читалася турбота і тривога, адже він розумів, наскільки зараз було хитким і вразливим моє становище.

Я кивнула, повертаючись до нього з посмішкою.

- Так, мені вже краще, спасибі.

Мій погляд ковзнув нижче, і я помітила, як він сховав щось за спиною.

- Що в тебе там?

- Подарунок.

Я здивовано подивилася на нього.

- Справді? З якого приводу?

- А хіба потрібен привід? - усміхнувся він, простягаючи мені невеликий згорток блискучого паперу. - Відкрий.

Пітер завжди знав, як підняти мені настрій, і тим самим проявити свою увагу. Розірвавши упаковку, я виявила там книжку з красивим золотим тисненням на обкладинці.

-Це що, казки? - я з ніжністю подивилася на Пітера. - Шкода, я вже давно не маленька.

- Упевнена? - запитав він, примружившись, дивлячись на мене. - А в чудеса вірити досі не розучилася.

Я засміялася, обіймаючи його.

- Дякую!

Так ми й стояли кілька миттєвостей, у повній тиші, прислухаючись лише до звуків дощу і власного серцебиття.

- А знаєш, це був не просто подарунок. Я подумав про те, що коли в нас народиться малюк, ми по черзі читатимемо йому казки, навіюючи чарівні сни,- вимовив він, зариваючись обличчям у моє волосся. -Що скажеш?

Трохи відсторонившись, я подивилася йому в очі.

- Я люблю тебе, Пітер.

- І я тебе, дуже сильно.

Після ми сиділи на дивані, насолоджуючись гарячим трав'яним чаєм. Пітер гладив мене по волоссю, захоплюючи в казковий світ своєю неквапливою розповіддю. Я вже й не пам'ятаю, коли мені востаннє читали вголос. Його м'який, оксамитовий голос діяв на мене заспокійливо, ніби вводив у транс. Я вслухалася в історію, дивлячись як пелюстки сафлору гарно кружляють у чашці, ніби виконують танець.

- «...Немовля лежало одне у величезній дикій глушині. Воно дивилося на зірки, а зірки дивилися на нього, і величезні, незліченні, прекрасні далекі сонця, що сяяли в нічному небі, здавалося, зглянулися над беззахисним земним немовлям, яке лежало у снігу, вони так довго дивилися на нього і воно так довго дивилося на них, що в очах у дитини застигло зоряне світло. Дитя неодмінно замерзло б на смерть, але в цей час по цій сніговій пустелі їхав чоловік. Він повертався з міста, віз сіль і борошно до свята, побачивши немовля, взяв його до себе в сани. Приїхав додому лише під ранок, вніс крихітку в теплу світлицю і простягнув дружині: «Ось тобі різдвяний подарунок». І тут він розповів їй, як знайшов немовля. Дружина взяла дитину, розгорнула її і дала їй теплого молока. «Бог послав нам тебе, нещасне дитя. Подумати тільки, як ти дивишся на мене!  Раз у тебе немає ні батька, ні матері, Симон буде тобі батьком, а я матір'ю, будеш нашою донечкою...»

Я, напевно, надто замислилася, бо тільки тепер зрозуміла, що не пам'ятаю, про що розповідав Пітер на самому початку.

- Зачекай, а де її рідні мати й батько?

Він усміхнувся.

- Ти точно слухаєш?

- Звісно, просто трохи відволіклася, вибач. То що з ними сталося?

- Вони всі разом їхали на санях, коли на них напали вовки. Олені злякалися й понесли сани по заметах, і ось тоді жінка впустила дитину на сніг, так і не зумівши втримати оленів. А дівчинка дивом вижила, адже вовки не чіпали її.

Я здригнулася.

- Який жах. Бідне малятко.

- Це лише казка,- усміхнувся Пітер, притискаючи мене до себе. - До того ж, дуже стара.

- Але якщо подумати, таке може бути й насправді. Навіть у наш час.

- Не можу собі уявити, щоб у наш час хтось їздив на санях, запряжених оленями. Тільки не в нас.

Я штовхнула його в бік.

- Пітере, я ж серйозно.

Трохи помовчавши, я запитала:

- А як називається ця казка?

- Зіркоглазка. Вона скандинавська.

Обхопивши кухоль обома руками, я піднесла його до губ і зробила ковток ароматного палючого чаю.

- Давай продовжимо. Я хочу дізнатися, чим закінчиться ця історія.