Частина четверта

Глава 4

*****

Сьогодні я прокинувся не від звичного дзвінка будильника, і вперше за довгий час відчув деяку подобу полегшення, усвідомлюючи, що мені нікуди поспішати. Про причину, через яку мене більше ніде не чекають, я намагався не думати. Я хотів залишити все позаду, почати з чистого аркуша. Це могло значно все спростити. Я почув, як скрипнуло ліжко і обернувся. Анна дивилася на мене з усмішкою, підперши рукою голову. Її руде волосся спадало на плечі струмливим водоспадом, а в очах горів пустотливий вогник.

- Ти не спиш,- вимовив я, хрипким після сну голосом. - Чому? Адже нам тепер нікуди не потрібно поспішати.

Вона лише знизала плечима, і наблизившись, уклала в обійми, торкнувшись моїх губ. На її щоках виступив легкий рум'янець, а на обличчі поблискували крихітні крапельки поту. Нахилившись до мого вуха, Анна прошепотіла:

- Я люблю тебе, Пітер. І завжди буду любити.

Я обійняв її за талію і, притягнувши до себе, тут же відповів на поцілунок. Я відчував запах її шкіри, змішаний з ароматом пачулі, і чув її плутане дихання.

На мене тут же нахлинули спогади нашої першої зустрічі, коли я вперше відчув те саме почуття ейфорії, що й тепер, перебуваючи поруч із нею.

- Я теж люблю тебе, рідна. Назавжди.

Вона притягнула мене до себе, і перекинувши її на подушки, ми забулися в черговому пориві ніжності одне до одного.

Стрілки годинника повільно наближалися до пів на дев'яту. Сонце вперто пробивалося в кімнату, крізь щільно задернуті штори. День обіцяв бути гарним. Анна зіскочила з ліжка, схопивши одяг, і зникла у ванній. Через хвилину я почув шум води.

«Невже, є у світі хтось, досконаліший за неї?» - подумав я, посміхаючись.

У житті мені доводилося бачити безліч людей, але таких як вона - ніколи. Було в ній щось таке, що змушувало моє серце битися сильніше, варто було їй тільки поглянути на мене або посміхнутися. Поруч із нею меркло все, забувалися будь-які проблеми, і мені завжди здавалося, що лише одне її «люблю» утримує мене від внутрішнього краху.

Анна з'явилася на порозі кімнати в обтислих штанях і білій футболці. Її мідно-руде волосся намокло і липло до щік. Відкривши шухляду найближчої тумбочки, і діставши звідти шпильку, вона зібрала його в хвіст, прибираючи мокрі пасма з обличчя.

- Ти приводь себе до ладу, а я поки зварю каву і приготую нам сніданок,- вимовила Анна, спостерігаючи при цьому картину за вікном. Вид був приголомшливо красивим. День хоч і видався сирим і вологим, після нічного дощу, але сонце однаково світило яскраво і його м'яке світло розливалося золотим килимом листя, яке шелестіло на дорозі. Трохи нижче по вулиці припаркувався білий «Volvo». Повз наш будинок пробігла дівчина в спортивному костюмі. Уважно озирнувшись на всі боки, вона перетнула вулицю і заглибилася в хащі лісовою доріжкою.

Я підійшов до Анни й обійняв ззаду.

- Після сніданку, я хочу зустрітися з Вілсоном і поговорити.

- Але ж ти ще не дзвонив йому. Що якщо він не захоче вислухати тебе? - схвильовано запитала Анна.

- Саме з цієї причини, я і не стану попереджати його про свій візит. Інакше в нього знову з'явиться безліч причин, щоб відмовити мені. А я більше не маю наміру чекати зручного моменту. Тому що, зручний момент може ніколи не настати.

*****

Насолодившись своїм сніданком, що складався з яєчні з беконом, хрустких тостів з апельсиновим джемом і чашкою ароматної кави. Я подякував дружині і, швидко одягнувшись, вийшов з дому. Вітер приніс запах прілої трави й осінньої вогкості.

Напередодні вночі дійсно пройшов дощ. Не сильний, але цього було достатньо, щоб змити пил і бруд із нашого автомобіля, який тепер блищав так, ніби побував на мийці. Зараз я був навіть радий тому, що забув загнати машину в гараж.

Я зачинив за собою дверцята, і повільно рушивши, виїхав на шосе. Сама думка про те, що я, нарешті, зустрінуся з Вілсоном, і можливо сьогодні ми зможемо щось прояснити, змушувала мене напружуватися. Його звинувачення і так уже обернулися неприємними наслідками для нашої сім'ї, і я сподівався, що мій візит не погіршить ситуацію ще сильніше. Мені не хотілося, щоб він сприйняв мою появу, як явку з повинною, адже часто виправдовуються ті, кому є за що.

На душі чомусь було неспокійно, і я не міг точно визначити, що послужило тому причиною. Але якби, виїжджаючи з Хартлі-стріт, я подивився в дзеркало заднього виду, то абсолютно точно зрозумів би, звідки в мене це почуття. Білий автомобіль здав назад, і припаркувався на вузькій гравійній доріжці перед будинком № 59. Нашим будинком. Але я був занадто захоплений своїми думками про майбутню розмову, що не зробив цього, вперше за весь час я не подивився в чортове дзеркало. Але про це я дізнаюся пізніше, коли повернуся додому з новиною, що назавжди змінила наше життя.