Частина третя

Глава 3

*****

Знаєте, коли життя перетворюється на пекло? Гадаю, це трапляється в той момент, коли ти перестаєш вірити в себе, і в те, що ти здатен щось змінити. Тепер я все частіше починав замислюватися над тим, куди ж насправді веде дорога з благих намірів?

Усе, що ми з Анною робили до цього дня, було лише способом допомогти тому, хто не зміг би зробити цього самостійно. Тепер же ми перебуваємо серед підозрюваних. Після того, як мою дружину відвезли до відділку поліції, сержант Вілсон ні на крок не відходив від неї, не даючи нам тим самим спілкуватися один з одним. За логікою слідчого все було правильно: він побоювався витоку інформації, і того, що ми могли домовитися давати однакові свідчення. Але з точки зору істинного стану речей, все це було абсурдом. Одним великим непорозумінням.

Я сидів у поліцейській дільниці і час від часу, раз у раз, поглядав на годинник. Навпроти, за столом, склавши руки, сидів той самий офіцер, який приїжджав до нас разом із сержантом Вілсоном. Браян уважно дивився на мене, нібито чекав у відповідь якоїсь реакції. Хвилювання з кожною хвилиною зростало дедалі більше, і від цього здавалося, що в кімнаті стає душно.

- Коли сержант Вілсон відпустить мою дружину? - запитав я, нахилившись уперед.

- Щойно він отримає всю необхідну інформацію, місіс Фарелл буде вільна.

Я нервово встав зі стільця і підійшов до вікна.

- Це маячня якась. До чого тут Анна? Адже дитину знайшов я.

У цей момент двері відчинилися і я побачив Анну в супроводі сержанта Вілсона.

- Люба, усе гаразд? - я кинувся до неї, забувши про те, що на нас дивиться дві пари очей.

Вона кивнула.

- Так, усе гаразд, - тихо промовила вона, проте погляд її був трохи відчужений і спрямований кудись крізь мене.

- Чому ви тримали її тут так довго?

Зробивши вигляд, що не чув запитання або просто вирішив його проігнорувати, Вілсон жестом вказав мені на диван.

- Містере Фарелл, я попрошу вас присісти,- виголосив він офіційним тоном.

Усі погані новини часто починаються з чогось подібного. Я спостерігаю за тим, як сержант, сівши за стіл, стукає пальцями по столу, і всередині мене піднімається чергова хвиля тривоги. Ми з Анною наслідуємо його приклад і сідаємо навпроти. Я намагаюся не проґавити нічого й уважно спостерігаю за їхніми з Браяном обличчями, жестами й поглядами.

- Отже, перш ніж ви підете, я хотів би дещо роз'яснити. Я попросив вашу дружину проїхати з нами для того, щоб мати можливість виключити вас зі списку підозрюваних.

- Сподіваюся, вам це вдалося, і ви дізналися все, що хотіли? - запитав я.

Вілсон усміхнувся.

- Терпіння - не найсильніша ваша сторона, містер Фарелл? - відгукнувся він, уважно дивлячись на мене. - Ми взяли в Анни зразки біологічного матеріалу для того, щоб прояснити деякі обставини, і отриманою інформацією заповнити прогалини, що утворилися в цій історії.

Від подиву я подався вперед, щоб зустрітися з ним поглядом.

- Стривайте, ви зараз говорите про аналіз ДНК, я вас правильно зрозумів?

Він кивнув.

- У вашій справі занадто багато випадковостей, у які я не вірю, і які хочу виключити. Думаю, вам це потрібно не менше за мене. Відповідь буде готова за кілька днів. Про результати ми обов'язково повідомимо вам одразу ж, а до цього часу, я попрошу вас обох не залишати межі міста. Ви можете знадобитися слідству.

*****

Ми були абсолютно збиті з пантелику. Я звернув увагу на пригнічений настрій Анни, але не став нічого питати. Усе було й так очевидно.

Я впевнено вів машину переповненими вулицями, не звертаючи уваги на сигналящий і обурений потік автомобілів, які намагалися обігнати нас. Дощу ще не було, але поривчастий вітер уже наганяв важкі, темні хмари, такі низькі, що, здавалося, можуть зачепити верхівки лісу.

Вона дивилася у вікно і думала про щось своє.

- Я не розумію, якого роду інформації вони ще можуть потребувати? Я і так розповіла їм навіть більше, ніж повинна була. До чого ці дурні заборони?

Я подивився на неї.

- Радше це звичайна формальність. У них немає на нас абсолютно нічого: ні доказів, ні свідчень кого б то не було. Вілсон намагається будувати все, лише на своїх домислах.

- Але ж ми не зробили нічого поганого! Навіщо йому це?

- Це його робота - копати, вишукувати докази навіть там, де їх немає. Думаю, він і сам розуміє, що помилився щодо нас, але все ще не готовий це визнати. У будь-якому злочині необхідний той, на кого повісять звинувачення.

Анна знову повернулася до вікна.

- Так і є. Він хоче зробити з нас винних, і не вибирає засобів.

У мене були підозри про те, якої думки про нас сусіди. У наших краях, нехай і не часто, але промишляли нечистими справами, як-от розповсюдження марихуани та метамфітаміну, або незаконним зберіганням зброї. І судячи з того, що поліцейська машина вже вдруге паркувалася біля нашого будинку, не складно було здогадатися про що вони думали. Добре ще, якщо вони не знають про те, що сьогодні ми обидва були у відділку, і давали свідчення, перебуваючи при цьому в числі підозрюваних. Або знають? Яка до біса різниця, якщо це наше життя перетворилося на кошмар, а не їхнє? Що вони взагалі розуміють у цьому?