Розділ І Грім серед ясного неба

Над Міладою розкинулось полотно темряви. Великі дощові краплі падали на обличчя, одяг вбирав лісовий бруд, а Мілада лежала, не знаходячи сил підвестися. По тілу розливався пекучий біль, нагадуючи про безглузде падіння з коня. Руки тремтіли, сковзались на вологому ґрунті, знову і знову кидаючи втомлене тіло в обійми опалих соснових голок.

 Нікого поруч хто б підійняв. Врятував. Подав руку. Мілада була зовсім сама. Лише вікові сосни збиралися стати свідками її неминучої гибелі за вільне життя. Здавалось, смерть підступала зовсім близько, то освічуючи ніч яскравим спалахом блискавки, то пробігаючи перед очима спогадами останніх злощасних днів.

Травень 1648

 Надворі тягнувся шлейфом яблуневого цвіту травень. Мілада ж чахла від нудьги, схиливши голову на блискучий лакований стіл і робила вигляд, що занотовує кожне слово вчителя з астрономії. Незліченна кількість зірок, Сонце й планети змушували її вуха в’янути, як квіти в літню спеку. Пан Дубровський того не помічав. Лише самовіддано щось белькотів, розмахуючи руками.

 Мілада встигла розписати весь аркуш закарлючками, відстежити шлях зозульки на підручнику, відміряти хвилин п’ятнадцять за клацанням годинника і, навіть, задрімати. На урок вже не залишилось часу.

 Відчинене вікно вабило свіжістю, тонкі фіранки хитались в такт тихому весняному вітру, сад за вікном шелестів кроками мами. Щось дике й вільне зазивало, пестило прохолодою, відділяло товстою стіною від душної навчальної кімнати.

 Мілада розімліла. Задзвеніло у вухах, перед очима все поплило. Врятувати її могли тільки заповітні слова:

– Урок завершено.

 І врятували! Піднявши голову, Мілада відчула, як все одразу прийшло до ладу. Швиденько підвелась, зібрала папірці і вже хотіла прощатись, як пан Дубровський попросив залишити її писанину на перевірку. Не довго думаючи, Мілада прикрила закарлючки аркушем де було щось написано, передала йому, дуже мило посміхнулась, з великою пошаною кивнула на прощання і зникла за дверима.

 Напівтемний коридор також дарував прохолоду, але вона була вогкою й неприємною. Пахло вапном, дубовим паркетом і тіснотою. Мілада відчула себе павуком в норі і здригнулась. Перед тим, як приєднатись до мами в теплому і світлому саду, зайшла до себе передягнутися.

 Щойно дісталась до своєї кімнати, щільно закрила двері. Мало не з п’ятами здерла нерозношені шкіряні туфлі, зняла запаску, візерунчасту плахту, шнурований наперед корсет, коралі… Розшаровувалась, як та цибулина, доки не залишилась в одній сорочці. Звільнене від одягу тіло накрила хвиля полегшення.

 Задоволена Мілада розім`яла пальці, зігнулась й полізла під ліжко. Там на неї чекали дві дошки, що легко підіймались, варто було їх чимось зачепити. Далі все як в казці про Кощія – під дошками був сховок, в сховку лежав згорток, в згортку сяяв скарб – чоловічий одяг. Ще й не абиякий, а за останньою модою!

 Тепер він виглядав не так гарно, як коли був новим: бахматі штани стали вузькими, а білосніжна сорочка з мереживними манжетами та довгим жабо посіріла і вкрилась плямами. Мілада одягнулась, розпустила туго заплетену зачіску через яку боліла голова, підморгнула кароокій красуні в дзеркалі й поспішила надвір.

 Коли подих весни торкався замерзлих сухих стебел, вони наповнювались життям. Мама любила спостерігати за цим, підживлювати, доглядати. Вона рідко приймала допомогу від служників чи від Мілади, коли справа стосувалась рослин. От і зараз стояла біля пишного куща рожево-білого бузку, придивляючись, чи бува не вражені хворобою молоді листочки. В її смоляному волоссі ніжним доторком лежала маленька гілочка цвіту.

 Побачивши Міладу, мама спочатку посміхнулась, але посмішка полохливо злетіла з її вуст, щойно вона звернула увагу на одяг.

– О, Господи милосердний! Міладо! Я думала ти закинула це старе дрантя! Де ти його відкопала? – Мама з жахом прикрила рота долонею.

– Так я тобі і скажу! – Мілада у відповідь розсміялася, – я не хочу потім збирати «це старе дрантя» десь на попелищі.

– Ой, ти ще як скажеш, – мама відмахнулась, – віддай в прання, прошу тебе, мені дивитись боляче. Давно ти вже його тягаєш?

– Тижні зо два.

– І я не помітила! Два тижні… Ось це…

– Якщо тобі так цей одяг не подобається, можемо його замінити. Штани тиснуть трохи, та і прання цій сорочці вже навряд чи допоможе…

– Міладо Володимирівно, май совість. Ми і так цей костюм придбали від батька в таємниці. Ти носиш його дуже часто. Хай там селяни собі дивляться, а як ненароком хто з панів вгледить? Ти ж знаєш, на весну вони завжди в наших краях ошиваються.

– Та хай дивляться на здоров’я. Мені не шкода, – Мілада повела плечами.

 Мама набрала повітря в груди і вже мала викинути щось повчальне, як її перервала служниця Христина. Вона міряла насипну стежину дрібними кроками від яких підскакував сріблястий підніс в її руках.

– Пані Ксеніє, панно Міладо, – вона ввічливо нахилила голову в один та інший бік. Випрямилась, звертаючись до мами мовила: – Вам прийшов лист. Накажете відкрити, чи віднести у вітальню?

– Я відкрию. – Мама взяла з підносу маленький ножик, перерізала мотузки, що тримали печатку і повернула назад. – Дякую, Христе.