Епілог.

⠀❛ всі, крім мене, вкушали спокій і радість;

і тільки я, подібно до Сатані, носив у собі пекло. ❜

Пройшло вже досить багато часу після того, що я пережила, але кошмари все ще змушують мене прокидатися в холодному поту щоночі. Пробудження було страшним випробуванням. Адже на той момент ми з Ізабель були пов'язані. Вона страждала кожну мить, яку я була там. Мені ж виявилося було легше. Я перебуваючи в шоці та афекті – не відчувала болю. Спогади наче ком наростали. Я пам'ятаю, як розплющила очі у себе в спальні, з  руками повністью порізаними з яких лилась кров, зі слідами від його пальців у себе на шиї. Мені здавалося, що мій кінець уже поряд. Дихає мені в спину. Мене нудило, шлунок рвало на частини, руки кровоточили, ноги боліли. Перше, що я зробила - зателефонувала на телефон екстреної допомоги. Набираючи три цифри я ревіла так ніби вибралася із самого пекла. Але ж фактично так і було.

Я вибралася з самого пекла. Примари та гріховне кохання не змогли мене перемогти. Коли приїхала допомога, я вже практично не дихала. Єдине, що запам'ятала свій тихий крик.

- Paris quadrifolia!

Назва отрути. Яку я повідомила одразу. Потім, коли я змогла розплющити очі мені сказали, що якби не ця інформація – я не змогла б вижити. Вперше я скористалася логікою і подумки сказала спасибі похмурій пісеньці Жаклін. Вона врятувала мене. Дозволила дізнатися, чим мене отруїли. Як виявилося, отрута весь цей час спалювала мене, знищувала. Небезпека того місця, де я була - фонтаном била, а наслідки я ще довго не могла вилікувати.

Руки загоїлися, але на згадку про ті події залишилися три шрами, два на правій руці і один на лівій. Вони назавжди будуть нагадуванням про те, що я не здалася. Зараз, я борюся із спогадами та кошмарами, які мене переслідують. Я повернулася до роботи інтерном збрехавши поліції, що мене утримував невідомий, але я змогла втекти. Втім, я чудово розуміла, що без такої брехні мене вважали б хворою. До психолога я навіть не пробовала ходити. Мені рекомендували пройти лікування, але я чемно відмовилася.

Виживаючи ми здатні багато на що. Тільки я не збиралася виживати я боролася за життя. У тій Богом забутій дірі. Коли я одужала остаточно - змогла захистити свою інтернатуру. Сьогодні мій перший день у новій лікарні, яка знаходиться за кілька кварталів від мого будинку.

Я вирішила, що це буде початком нового життя, нового та кращого. Тепер я Лікар Анна Купер допомагатиму людям, як і мріяла. Усі ті жахливі події залишаться у минулому. Я не візьму їх із собою у нове життя.

Поки я йшла у своїх роздумах, не помітила чоловіка, що стояв біля входу в лікарню. Я зіткнулася з ним так несподівано, що всі мої речі полетіли на асфальт.

- Перепрошую, я така незграбна. – Я кинулася збирати свої речі.

Боковим зором я бачила чорні черевики та ідеально випрасовані штани. Він щось прошипів і присів мені допомогти. Я бачила коричневу пляму на його сорочці і розуміла, що через мене він облився кавою.

- Перепрошую, я правда не хотіла.

- Все гаразд, дрібниці. - Він потягнувся руками до моїх речей. А я слухала його голос і хотіла тікати. - Усі ми зранку незграбні.

Я дивилася на чоловіка, не вірячи своїм очам. Він був точною його копією. Наче він повернувся мені помститися. Він виглядає, як Ніколас. Тільки одягнений у сучасний одяг. Та сама зачіска, та сама посмішка. Все те, в що я закохалася і що зненавиділа.

Руки тряслись при одному погляді на нього.

- Я Ніклаус. Для друзів Клаус - Він усміхався. Ця усмішка була така схожа на його, тільки я не відчувала огиди. - Ти до лікарні?

Я кивнула. Його ім'я було схоже. Боже, він так схожий на нього. Він виглядає як точна копія, навіть ім'я співзвучне. Як же в цей момент мені хотілося закричати. Розум підказував. Ми в іншому світі, Демона тут немає. Як і замку Вілбер. Усього цього не існує.

- Я новий лікар. - Я проковтнула.

- А, міс Купер? - Він піднявся на ноги. Подав мені руку. - Дуже приємно. Прошу проходьте, Патті вже напевно чекає, щоб все показати.

- Спасибі.

Правда, Патті чекала на мене. Вона представила мене колегам у роботі. Показала все та побажала удачі. Тепер на мене чекає зустріч із завідувачем відділення для ознайомлення з моїми трудовими обов’язками.

Я стояла біля дверей завідувача і боялася увійти. "Доктор Н. Дейдвуд" писало на дверях і я точно знала ким він був. Той самий чоловік, якого я збила з ніг та облила кавою. Це, мабуть, ніколи не закінчиться. Я постукала у двері.

- Увійдіть! - Його голос викликав у мене мурашки.

- Доктор Дейдвуд, Анна Купер. Я прийшла…

- О, Анно, заходьте. - Він підвівся з-за столу. - Радий бачити Вас. Якщо можна, то давайте перейдем на ти.

Він був наполегливий, сповнений життя. Він не був таким похмурим як Ніколас.

- Добре, Ніклаус?

- Клич мене Клаус, прошу. Я ненавиджу початок свого імені.

- Е, добре.

- Я дуже радий, що ти працюватимеш з нами, нам правда дуже не вистачає нарколога в колективі, досить часто ми не в змозі допомогти людині, яка не зізнається у своїх залежностях. - Він жестом запропонував мені сісти. - У нас тобі сподобається, дуже сподіваюся.