Частина шоста. Прокляте кохання.

Льються багряні сльози, і моя сорочка заплямована кров'ю,

ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤㅤ і зло назавжди в моїх венах.

Вона була іншою. Ніколасу, здавалося, що він і сам не розумів, що з ним відбувається. Він не міг її полюбити. Ні. Він взагалі ніколи нікого не любив.

У тому, що Ізабель змінилася, він був впевнений. Щось не так.

Чоловік нервував. Адже Кетрін ще на початку говорила, що з його жінкою щось не так. 

Він залишив Ізабель одну, впевнений, що дружина не втече. Вона не має на це сили. Він постарався вибити її з неї. Ізабелла прийняла величезну дозу отрути. Ще кілька годин і вона не зможе пересуватися самостійно. Це тішило. Більше вона не буде пхати носа не в свої справи. Він повинен був зробити це ще тоді, коли вона полізла на горище, тоді коли побачила мотузки. Він збрехав тоді. Цим прив'язували його. Завжди як покарання він отримував ременем і сидів прив'язаний на горищі без права на їжу. Це все в минулому, більше ніхто не прив'яже його як собаку.

Кетрін була у вітальні. Вона сиділа на софі і лила гіркі сльози. Ніколас хмикнув. Вона виглядала жалісливо. Так виглядали його жертви. Всі. Навіть Ізабелла.

- Кетрін. - Вона підняла свою голову вверх. - Я хочу знати, навіщо ти їй розповіла.

Кетрін заревіла через його недовіру. Він не вірив їй. Їй, з якою прожив ціле життя пліч-о-пліч. Рука в руку.

- Чому ти мені не віриш? - Вона підірвалась з софи. - Я ніколи не брехала тобі. Ніколи!

- Кетрін, ми тут одні в цьому Богом забутому місці. Я не маю причин тобі вірити.

Кетрін ударила його. Заліпила ляпас тому, що він не мав права їй не довіряти. Вона не зрадила його. Вона ніколи не зраджувала.

- Так, дізнайся в неї хто їй сказав! - Кетрін ринула. - У своєї Ізабелли! Ти сліпий Ніколас. Вона засліпила тебе.

Нік впритул підійшов до неї. Він ненавидів жінок. Ненавидів. Жінка має мовчати, все ціло слухаючи свого чоловіка. Його сестра не вміла мовчати, і йому хотілося закрити їй рота. Так, щоб жодного слова не змогла сказати.

- Ти все ще віриш у це? - Він усміхнувся.

- Я бачу, Нік.

- Якщо це не ти, то хто її привів до Аннет?

Кетрін затримала погляд на портреті матері. Белінда виглядала так, наче зірвала куш. Раніше цей портрет не давав почуття перемоги у того, хто на нього дивився. Тільки жах від виду божевільної матусі. Тепер вона виглядала інакше, ніби знала всі таємниці та відповіді, ніби вона ось-ось візьме за руку і покарає. Наче вона і справді божевільна.

- Примари? - Вона дивилася на нього.

- Ти все ще віриш у ці казки нашого батька? - Кетрін усміхнулася. - Нік, він був останньою тварюкою, але його казки залишили на нас страшний слід.

- Кетрін. - Він схопив її за плечі. - Її служниця забрала коня і втекла в місто, як думаєш, коли поліція з'явиться сюди?

- Нам потрібен лише лист. Лише її підпис на ньому. - Кетрін зітхнула. - Нік лист буде на днях. Перший прийшов швидко.

- Добре. Я дізнаюся від Аннет про все, що потрібно.

- Я люблю тебе, Ніколас…

Її грішне кохання витісняє все, що було нормальним. Залишаючи за собою тільки справжнісінький морок. Але хіба це нормально, що брат любить сестру, а сестра брата? Ніхто не повинен дізнатися про їхній грішний секрет.

***

Я намагалася підвестися з ліжка. Сил не було, але я старалась. Це не моє місце, ні. Багато чого змінилося, але життя те саме, єдине. Безцінне через пролиту кров і блиск ножа, що впився не тільки в тканину сукні, але і в моє тіло. Цей світ не заслужив моєї появи. Ізабелла не заслужила. Але коли фарби згустились з тріском і шумом, замість Ізабелли з'явилася я. Вся небезпека ситуації була покладена на мої плечі без запитань, чи я цього хочу.

"Ти не переживеш... Ти не переживеш!" - шепотіли примари. Неначе другий голос у голові. Божевілля, мов повітря, що дурно пахло, витало в цьому будинку.

Я зібралася з силами. Я не переживу. Не переживу якщо лежатиму в цьому ліжку. Мені треба піти, забратися кудись подалі і хоча б трохи відновитися. Але куди тікати? Я не можу як Ніна схопити коня і поскакати. Я не вмію.

Бігти треба туди, де не будуть шукати. Я видихнула. Витягла ножа і почала розрізати мотузки. Через незручність кілька разів прорізалася. А через позицію лежачи нічого не бачила, але ніж був гострим. Я могла б убити когось цим ножом. Встати було ще важче. Я відрізала шматок сукні знизу. Намотала на рану і ступила на підлогу. Потрібно було сховатися. Я пройшла в коридор, судоми в животі не були добрим знаком. Металевий присмак у роті викликав позиви блювоти. Я зітхнула. Потрібно випити води. Шлях до місця де я хотіла перечекати проходив повз кімнату Кетрін і якщо треба буде я всаджу їй цей ніж у груди. Я йшла повільно, дуже тихо.

"Анна ... Іди сюди ..." - Привид шепотів десь вдалині. Я не могла його слухати. Не хотіла. Час самій приймати рішення інакше вони мене знищать. - Іди сюди, бо вони заженуть тебе в пітьму. Вони гнатимуть тебе поки ти не впадеш. Поки не вичерпаються сили далі повзти і затягнуть тебе на дно”