Частина п’ята. Примара з підвалу.

...їх замок наскрізь просочений смертю.

запах цей липне, тягнеться шлейфом,

породжує страх...

Вона дивилася на мене моїми ж очима. Тремтіння пробігло по тілу ніби зграя мурашок. Аннет була схожа на мерця. Вона сиділа на підлозі в напів непритомному стані і не показувала жодних рухів. Вона сиділа за гратами. На холодній кам'яній підлозі. У старому одязі, брудна і майже мертва.

- Анет? – Я покликала її. - Ти мене чуєш?

Вона моргнула. Подивилась здивовано. Здавалося, що вона ось-ось зробить останній ковток повітря. Але вона не рухалась. Не дивлячись ні на що вона все ще дихала.

- Ізабель? - Голос тоненький, змучений. - Це ти?

- Мене звати Анна. - Я проковтнула комок у горлі. - Я…

- У неї вийшло! - Анет насилу встала. – Ізабель змогла перенести тебе.

- Що це означає?

Вона дивилася очима повними сліз.

- Він не вбив мене тільки тому, що я знаю, як потрапити в копальні. - Вона вчепилася в ґрати з розлюченістю. - Там, де всі наші гроші, там де його батько їх сховав.

- А звичайний вхід? - Я ледве видала це запитання. - Чому не розібрати руїни?

- Конструкція, яку будували понад сто років тому, не витримає цього.

Я видихнула. Ізабель покликала мене. Не просто щоб урятувати себе. Вона знайшла Аннет. Ізабель так само як і я шукала.

- Як мені повернуться назад у свій світ?

- Ти маєш вбити демона.

Знову говорили про демона. Знову це чую. Хотілося плакати, вся сила вже витрачена, її просто не залишилося в мені. Як я втомилася.

- Як Ізабель тебе знайшла?

- Вона бачить привидів. - Анет насупилась. - Моя дорога невістка її привела.

Десь у самому верху, на першому поверсі я почула виття тієї самої невістки. Вона вила немов кинутий пес. Так жалібно, що я мимоволі скривилася. Жінка відчувала свою провину, адже вона народила їх.

- Ти їх теж бачиш. – затвердила Аннет. - Не бійся, примар. Бійся живих.

Я почуваюся так, ніби хтось знайшов ключ і заліз до мене в голову, переплутав усі думки і сидить знущається з моїх спроб привести все в норму.

- Навіщо йому все це потрібне? - Я зітхнула. – Навіщо Ніколас це робить. Адже це не Кетрін тебе тут замкнула?

Аннет хмикнула. Вона виглядала моєю точною копією. Вона була така худа, але в той же час це не псувало риси обличчя. Я підмітила, що мені теж можна було б скинути кілька кілограмів. Її очі одночасно такі знайомі, але в той же час чужі ніби я ніколи раніше їх не бачила.

План порятунку Аннет я вигадала досить швидко. Потрібно лише вибратися звідси непоміченою.

- Демон. - Вона зітхнула. - Ніколас.

- Але що йому потрібно? Він міг катувати тебе і отримати те, що йому потрібне. Навіщо дружини, навіщо все це?

- Я не піддалася ще жодного разу. - Вона серйозно подивилася на мене. - Тому жива.

- Він сказав, що любить Кетрін.

Аннет зареготала.

- Ніколас. - Аннет здригнулася від згадки про його ім'я. - Він зарозумілий, холодний як лід. Він знаходить задоволення тільки у своїй злості. Він сповнений істеричних і шалених фантазій. Але він повністю позбавлений можливості любити. Він ніколи не знав кохання. Його мати була зневажена його батьком. Батько зривав злість на сині та дочці. Тільки дочка завжди ухилялася від ременя, а синок наївна душа не міг. Моя сестра та її чоловік виростили демона.

Я розуміла, що дитинство в цих стінах не могло бути привабливим, але ніколи й подумати не могла, що його дитинство було таким. Я подивилася на Анет. Жінка мучилася тут уже не перший рік. Я щиро хотіла їй допомогти.

- Дружини потрібні для того, щоб мати гроші, люба. Як тільки ти отримаєш другий лист із банку про переказ грошей на твоє ім'я, все – ти мертва. Вони вб'ють тебе і не моргнув оком. На ці гроші вони живуть і намагаються дістатися до того, що заховано в копальні.

От воно як. Я пам'ятаю історію про те, як він розкопає завали і добуватиме вугілля. Яке промокло. О, Боже, яка ж я дура.

- Він все продумав із самого початку, адже так? - Я зітхнула. - Якщо він уб'є мене в цьому тілі, я не повернусь до свого?

Аннет кивнула.

- Іди, Анно. - Вона зітхнула. - Я вірю, що ти можеш нас врятувати, але він може прийти з хвилини на хвилину.

- Він спить. – Я прочистила горло. – Я підлила йому лауданум.

- Опіум? - спитала Аннет тревожно. - Ніколас точно заснув? Ти це бачила?

Вона виглядала стривожено. Очі забігали. Я бачила страх.

- Він сказав, що йде спати.

Або не говорив. О, Боже, Кетрін пішла спати, а Ніколас просто пішов. Я проковтнула комок. Можливо цілий план пішов коту під хвіст.

- Анна. - Вона заговорила дуже серйозно. - Біжи в будинок і зроби видимість, що тебе тут не було. Він уб'є тебе швидше, ніж ти встигнеш зрозуміти.