Епілог

Епілог

Каталея зовсім не хотіла бути королевою Ідрісади. Керувати чимось, або кимось було точно не однією з її сильних сторін. Та, здається проти своєї долі не попреш.

Сидячи у кріслі перед каміном, у якому весело майоріло полум’я, Лея ненароком згадала той день, коли вона померла і знову повернулася до життя. Минуло вже більше трьох місяців, а у неї і досі, час від часу, боліло те місце, куди Лілея встромила їй того проклятого кинджала. Звісно ж, магія Чорнокнижників повернула її тоді до життя і глибока рана відразу ж затягнулася, не лишивши навіть шраму. Та відчуття, що у твоєму серці стирчить холодне лезо, все ніяк не бажало покидати  дівчину.

Опинившись подалі від палацу, який, як виявилося був на половину зруйнованим та жахливо занедбаним, Лея, яку весь цей час, Маркус ніс на руках, не бажаючи й слухати, що вона може йти самотужки, дивувалася тому, наскільки все навкруги було спустошеним та мертвим.

Веселкове озеро, до якого дійшла їх компанія, було вже й не таким мальовничим і привабливим, яким його пам’ятала Лея. Дівчину аж пересмикнуло від погляду на ту чорну воду. В спогадах відразу ж випливла картина, як принцеса вбиває у цій воді маленьку Ізабелу.

Відчувши стан дружини, Маркус притиснув її міцніше до себе.

- Вже все позаду. – Прошепотів він їй на вухо.

Потім за допомогою закляття, яке прочитав Гебріель, перед ними відкрився портал. Так, Каталея, Маркус, Гебріель та Білдон, Лео і Валіат повернулися до Кеджегатану.

Напівзруйноване місто нагадувало про нещодавню битву, яка відбулася між жителями Кеджегатану та темними воїнами Лілеї. І знову Леї стало не по собі. Стільки невинних життів тут було втрачено. І все заради чого? Дурнуватого бажання мати неосяжну владу. Правду казав Курат – люди самі знищують себе, бажаючи те, що не має жодного сенсу у цьому житті.

Опинившись у своєму будиночку, до якого Лея вже так звикла, дівчина здивувалася, що на них тут вже чекала Калхідона і невідомий їй старий, який своїм виглядом нагадував чародія із казок.

- Ну нарешті! – Калхідона піднялася із-за столу і вже хотіла була підбігти до Маркуса і Леї, яка все ще була на його руках.

Однак, подарувавши жінці холодний і нищівний погляд, Маркус просто повернувся, і поніс свою дружину до крісла. Обережно пересадивши її на м’який атрибут меблі, Маркус за допомогою своєї магії, запалив камін і сів навколішки біля дівчини. По кімнаті розлилося приємне тепло, і Лея нарешті почала зігріватися.

- Ти могла б і попередити. – Чоловік ще й досі злився на цю жінку, яка так холоднокровно дозволила вбити Каталею.

- Якби я тобі сказала, ти б не дозволив цьому статися!

- Вона проштрикнула їй груди, Калхідона! Груди! Люди від такого, зазвичай не виживають! – Маркус стискав кулаки ледь стримуючи свою лють.

Налякана Лея, поклала свою холодну руку, поверх кулаків Маркуса, намагаючись його заспокоїти.

- Але ж вона жива!

- А якби ми не встигли?! Якби все склалося не так, як склалося?! Щоб тоді було?!

В кімнаті повисла тиша.

В якійсь мірі всі розуміли, про що саме говорить Маркус. Та в ту мить це був один єдиний вихід.

- Такою була доля Каталеї. І ти сам обрав їй цю долю, коли, не послухавши Ізабелу, повернувся до Ідрісади ще до п’ятого оберту землі.

Заговорив старий, якого Лея й досі не знала.

- Ваш шлюб, - продовжував він, - ще не встиг зміцніти і тому Лілея змогла змусити забути тебе власну дружину. Як би вона прийшла пізніше, то ніяке зілля б не змогло б розірвати ваш зв'язок.

- То тепер в усьому винен я?

- Я так не говорив. – старий піднявся і підійшов до крісла.

- Пробач, Каталея, та нас не представили. – Чоловік стукнув своєю дерев’яною палицею, і його старі риси почали змінюватися на молоді, зовсім хлопчачі. – Я Діп де Сурал. Один із семи Хранителів. Хранитель історії та традицій.

- Діпі? – Дівчина розгублено дивилася на старого, який тепер вже був тим самим хлопчиком, якого вона зустріла, вперше опинившись у цьому загадковому світі.

- То ти Хранитель? – Лея вражено дивилася на нього. – Але чому?

- Тобі потрібен був провідник у цьому світі.

- Але чому ти не був собою?

- Хранителі мають здатність обирати будь-яку подобу і форму. Діп де Сурал був хлопчиком, оскільки знав про твою тугу за померлим сином. І знав, що лиш дитині ти зможеш довіряти. – В розмову втрутилася Калхідона, яка й далі продовжувала сидіти за столом.

- В підтвердження її слів, хлопчик Діпі широко усміхнувся, і перед ними вже знову стояв старий чоловік із довгою сивою бородою і таким же сивим волоссям.

- І що далі? – Лея дивилася на старого і Калхідону. – Лілеї більше немає. Землям Атлладії нічого не загрожує.

- Тепер ви станете тими, ким і повинні були бути – королем і королевою Ідрісади. – Спокійно промовив Хранитель.

Далі, приголомшена Лея майже й не чула розмови, що вирувала у її маленькому будинку. Вона не дуже себе уявляла королевою І, чомусь не хотіла цього уявляти.