Глава 12. Смерть – це не кінець, або пророцтво Ізабели

Глава 12. Смерть – це не кінець, або пророцтво Ізабели.

Дивлячись, як Лілея тягне налякану Каталею до порталу, Маркус навіть не усвідомлював, що чинить. Його думки заполонили злість та страх. Він щосили біг до дружини, боячись не встигнути. Розуміння того, що може знову її втратити, породжувало в середині нестримну хвилю і бажання захищати Лею ціною власного життя.

- Лея, ні! – Що є сили кричав Маркус. Та добігши до місця де щойно стояли Лілея і Каталея, він збагнув, що запізнився. Портал зачинився і обидві жінки зникли у невідомість.

- Ні! – Чоловік впав на коліна. Складалося враження, що всі сили його покинули і тепер він став беззахисним звичайним чоловіком.

Над головою почувся сильний звук від удару леза об леза. Піднявши голову, Маркус зустрівся поглядом із Гебріелем, який в цю мить знищив одного із темних воїнів, що готові були вбити принца.

- Не час здаватися, друже. У нас ще є шанс врятувати твою дружину. – Чоловік подав руку Маркусу, допомагаючи йому підвестися на ноги.

- У нас невеликі шанси. Їх надто багато. – Маркус ретельно вивчав обстановку нвкруги. І вона точно була не втішною.

- Ти зарано здаєшся. – Позаду з’явився Діпі.

- А це ще хто? Хай йому грець. – Гебріель, який був наляканий раптовою появою хлопця, дивився на нього із підозрілою недовірою.

- Це Діпі. – Коротко відповів Маркус, а потім промовив до хлопця – І що ж ти пропонуєш? Їх багато і вони занадто сильні.

- Так, але на їхньому боці немає Хранителя.

Діпі якось лукаво усміхнувся, а потім трапилося щось неможливе. На місці хлопчиська з’явився чоловік,  якому було мабуть років сто, якщо не більше. На його обличчя була довга сива борода. І такого ж кольору він мав довге волосся. Одягнутий у штани та сорочку, Чоловік тримав у руках дерев’яний посох, на кінці якого красувався величезний червоний камінь.

- Вам тут не місце темні духи. – Голос незнайомця був глибоким та занадто голосним. Він щосили стукнув своєю палицею об землю і воїни просто розчинилися у повітрі. Так, ніби їх і взагалі тут не було.

- І що це було? – Першим до тями прийшов Гебріель.

- Немає часу на пояснення. – Позаду з’явилася Калхідона. Здається, присутність старого чоловіка її анітрохи не бентежила.

- Що тут відбувається? – Маркус розгублено дивився на жінку, все ще не усвідомлюючи свідком чого він щойно став.

- Лілея от-от почне свій ритуал. Вам потрібно встигнути. Поки ще не пізно. Гебріель, ти знаєш, що ви повинні робити. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. – Жінка серйозним поглядом поглянула на велетня.

- Так, нене. – Кивок у знак згоди.

- Маркусе, щоб не сталося, в усьому слухай Гебріеля. Він все знає і не підведе тебе. – Тепер погляд жінки був направлений на все ще розгубленого чоловіка. – Від твоїх дій буде залежати подальше життя як Каталеї так і всієї Атлладії.

Позаду Калхідони з’явилося троє чоловіків у довгих плащах.

- Це Білдон, Лео та Валіат. Вони найсильніші серед Чорнокнижників, і їхня магія та знання вам стануть у нагоді. А тепер, синку, йди.

Перед Маркусом, Гебріелем та Білдоном, Лео і Валіотом відкрився портал.

- Що тут коїться? – Маркус все ще не міг розуміти, що ж відбувається навколо нього.

- Я тобі все поясню по дорозі, друже. А тепер нам і справді не варто гаяти часу. – Гебріель торкнувся напруженого плеча друга і поглянув йому у вічі.

І Маркус, здолавши свої вагання, послухав старого друга та переступив через портал.  

Вони опинилися біля Веселкового озера. Щоправда зараз воно виглядало зовсім не веселим. Всі дерева довкола були знищенні чи то вогнем, чи то темною магією. А вода, у колись чистому і кольоровому озері була темною неначе саме пекло. Поглянувши на Палац, що стояв позаду них, Маркус аж здригнувся. На нього дивилися руїни, колись великого і процвітаючого дому.

- Що тут трапилося? – Тихо запитав він.

- Ілюзія твоєї сестри спала. Зараз всі її сили перекинуті на ритуал.

- Ритуал?

- Ходімо, нам не можна гаяти часу, інакше буде запізно. – Гебріель і ще троє Чорнокнижників, швидким бігом направилися в сторону Палацу. І розгубленому Маркусу не лишалося нічого іншого, як також піти за ними.

Те, що далі побачив Маркус, його неабияк лякало. Палац і справді був майже зруйнованим. Принаймні йог третій поверх майже був відсутній.  Складалося враження, що в його стінах вже більше сотні років ніхто не живе. Колись розкішний і прекрасний сад, який так любила його мати, зараз нагадував чагарники. Все було в жахливо запущеному вигляді. Та найбільше Маркуса лякали не руїни, а те, що атмосфера у цьому місці була по-справжньому гнітючою та похмурою. Здавалося, сама смерть поселилася на цих землях.

Опинившись у самому палаці, чоловік на мить застиг. Якщо зовні все вмирало. То в середині дім зберігся доволі таки не погано. Звісно ж ремонт йому точно не завадив, та жити тут можна було.  

- Як таке можливо? – Тепер вже дивувався Гебріель.

- Здається, про щось все таки сестра дбала. І спромоглася більш-менш зберегти наш дім хоча би з середини. Що далі Гебріель? – Чоловік поглянув на друга, даючи зрозуміти, що не рушить з місця, поки той не пояснить, що все ж таки відбувається.