Глава 8. Загублене королівство

Глава 8. Загублене королівство

- То кажеш, ти бачила Сріблясторогого? – Йдучи лісовою стежкою за десятирічним хлопцем, Маркус все намагався зрозуміти, як саме вони потрапили до Сріблястого лісу.

- Ну так.

- І який він? – Знову допитувався чоловік.

- Ну як який – схожий на оленя. Має сріблясті довгі роги, білу шерсть, що виблискує на сонці. Ти так говориш, ніби в житті їх не бачив?! Маркусе це ж твій світ. – Лея зупинилася і розгублено поглянула на чоловіка.

Зібравшись із духом, чоловік взяв дружину за плечі, і поглянувши в її очі, з серйозним голосом промовив:

- Лея, Сріблясторогих ніхто і ніколи не бачив. Навіть, люди, які вміють спілкуватися із світом духів, ще ніколи не бачили їх. Це вищі духи. Вони неначе королі у цьому світі. А сам Сріблястий ліс – це виключно територія духів і його не існує на картах Атлладії.

- То виходить ми зараз у світі Духів? Ми померли?

Це питання також мучило Маркуса. 

- Ні, ви просто перейшли межу. І тепер Ви знаходитися у світі духів. Це та сама Атлладія, лиш тільки живуть на ній священні духи. – Біля Леї і Маркуса з’явився хлопчина. – А тепер, якщо питань більше немає, то ходімо далі. Ми повинні встигнути до ночі.

- Куди ти нас ведеш? – Чоловікові не дуже подобався цей хлопчина. Він його чомусь не на жарт лякав.

- До Кеджегатану.

Маркус і Лея зупинилися одночасно і здивовано поглянули на Діпі.

- Почекай. А не ти мені говорив, що землі Чорнокнижників небезпечні. І це дуже лихий і підступний народ, який краще остерігатися і обходити стороною – Дівчина була вкрай розгубленою.

- Говорив. – Відповідь Діпі була по дитячому наївною та щирою.

- То скажи, на Бога, чому ми йдемо до них?! Хіба це не вірна смерть?

- Тому що вони ті, хто допоможе вам.

Хлопчина широко усміхнувся і почимчикував далі.

- І це вся відповідь? – Дівчина переводила погляд від Маркуса на Діпі, намагаючись зрозуміти у що вони втрапили.

- Мені здається, нам краще зараз послухати твого друга.

Після хвилинних роздумів, заговорив Маркус.

- Але ж…

- Лея, сьогодні я знайшов деякі записи. І вони мені не сподобалися. В Атлладії та самому Ідрісаді не все так добре, як може здатися на перший погляд. Здається Великого Миру, про який всі так невпинно торочили на балу, насправді не існує. А самі землі Атлладії гинуть. І я зуб даю, що моя сестра має до цього пряме відношення. Лілея дуже вправна магиня ілюзій. Я не здивуюся, якщо все, що ми бачили в палаці це всього лиш її магія.   

- А якщо Чорнокнижники, також захочуть нас вбити? – Лея вже не знала чому вірити. Он, принцеса Лілея на перший погляд видавалася досить милою і привітною жінкою, а виявилося, що вона ще те стерво.

- Нас навряд чи. А от мене скоріше за все так. Та тільки вони зможуть дати відповіді на всі мої питання. Бо здається, решта народів стали жертвою якихось лихих чарів.

Більше Маркус нічого не пояснював. І хоч в дівчини в голові крутилося ще безліч питань, все ж вона вирішила потримати їх при собі.

Сріблястий ліс, як і минулого разу, вабив своєю красою та таємничістю. Леї тут неабияк подобалося. Здавалося, це місце наповнювало її якоюсь особливою енергією. А ще тут були Хуби. Ті самі маленькі духи-грибочки. Вони знову намагалися непомітно слідувати за мандрівникам. Хоча, якщо чесно, у них це виходили не дуже. Здається, непомітність була не їхньою сильною рисою. 

- Королева… Королева… Королева… - Їхні голоси зливалися із шелестом листя. – Багряне лезо… Багряне лезо… Багряне лезо… час настав… час настав… час настав…

- Ці Хуби завжди такі балакучі? – Лея із усмішкою споглядала на маленьких грибочків, що так смішно бігали від дерева до дерева.

- Хто? Я нічого…

Раптом Маркус завмер на місці. Здається він щось почув у густих хащах лісу. І це його неабияк насторожило. Чоловік вмить прийняв бойову стійку, одночасно намагаючись прикрити собою Каталею.

Можливо Лея б також щось почула, та невгамовні Хуби в цей момент почали ще завзятіше перешіптуватися.

- Зустріч… Зустріч… Зустріч… Багряне лезо… Багряне лезо… Багряне лезо… Пророцтво… Пророцтво… Пророцтво… Смерть… Смерть… Смерть…

У дівчини мало голова не розколювалася від їхнього невгамовного гулу.

Та все стихло так само раптово, як і почалося. В лісі запанувала мертва тиша.

- Ну нарешті… - Видихнула з полегшенням Каталея.

- Так… так… так… І хто ж тут у нас.

Перед Маркусом і Леєю з’явилися люди. Діпі, звісна ж річ, вже і слід простиг. Незнайомців було певно з чоловік десять, якщо не більше. Дівчина не сумнівалася, що решта просто ховалися за деревами і вичікували особливої команди. Роздивитися їхні обличчя було вкрай складно, адже всі вони були одягнуті у довгі плащі, із капюшонами.

- Невже Багряне Лезо вирішив порадувати нас своєю присутністю?