Глава 7. За пеленою прекрасного

Глава 7. За пеленою прекрасного

Після Балу минуло вже декілька днів. Гості вже давно пороз’їжджалися і палац знову поринув у дивну тишу та самотність. З одного боку Леї це подобалося. Адже, нарешті їй більше не треба було уникати таких небажаних співрозмовників, що так і рвалися зі своїми питаннями чи безглуздими порадами. Як не крути, а всі ці люди для неї були чужими.

З іншого ж боку, після від’їзду останніх гостей, у Каталеї виникало дивне відчуття того, що Палац Семи Кордонів помирає. І це неабияк лякало дівчину. Та й дивні марення спустошених та зруйнованих кімнат ставали все частішими і частішими.   

Стосунки між Маркусом і Каталеєю трохи покращилися. І після розмови у саду, вона більше не намагалася уникати чоловіка. Тому, спільні сніданки стали для цих двох нормою.

Під час цих коротких зустрічей, Лея не упускала можливості, намагаючись випитати як найбільше про Атлладію. І треба дати належне, Маркус виявився досить таки хорошим розповідачем та вчителем.

Каталеї вдалося дізнатися про те, що майже всі люди на п’яти контентах, так чи інакше, були наділені унікальними здібностями. У когось магічний потенціал був досить сильний і по-особливому унікальний. І як правило, саме такі маги й очолюють свої держави, або ж королівства. Так-так, не на всіх континентах Атлладії існували королівства, на кшталт такого як Ідрісада. Насправді ж, кожне із міст носило свій особливий статус та жило за своїми винятковими традиціями і законами. От до прикладу сер Раянар, з яким Лея познайомилася на Балу. Чоловік був корінним мешканцем Острова Міроо, що знайшов своє місце між імперією Досока та королівством Ідрісада. Сам острів був поділений на сім герцогств, що називалися відповідно до того, яку саме територію вони охоплювали. Герцогство сера Раянара носило назву МаггазСтепс  і вся його територія була одним величезним степом. Людей, що керували цими місцями називали герцогами. І щоб стати герцогом, обраний кандидат повинен був пройти особливе присвячення у головному храмі Саат Сант, що знаходився на нейтральній території, яка не підпадала під юрисдикцію жодного із герцогств. Саме в цьому храмі й відбувалися всі збори семи герцогів, на яких ті вирішували питання, що стосувалися Острова в цілому. На зборах зазвичай озвучували проблему і варіанти її вирішення, а потім голосуванням обирали ту, яку вважали більш прийнятною і доцільною.

Іншою справою була імперія Досока. Маркус розповідав, що це була могутня країна і закони в ній були найсуворіші з усіх п’яти континентів. Очолював Досоку звісно ж імператор. Однак, враховуючи те, що імперія була дуже-й-дуже величезною, імператор просто фізично не встигав вирішувати всі проблеми які виникали на її території. Тому, в кожному місці імперії існували імпералізатори – люди, що служили імператору і керували виділеним їм містом. Таких людей міг призначити на посаду лиш сам імператор і підкорялися вони лише його вказівкам та наказам. І звісно ж кожне із цих міст мало свою армію, свої скарбниці і інші верхівки влади.

Королівство Ідрісада було другим за розмірами після імперії Досока. І ним керували виключно королеви. До принцеси Лілеї королевою Ідрісади була мати Маркуса – леді Іріс. Ще однією заковикою було те, що жінка отримувала статус королеви лише після того, як укладала шлюб зі своїм обранцем, майбутнім королем, у священному храмі Мандіра. За словами Маркуса, це був дуже особливий ритуал, який могли пройти лише гідні пари, ті, яких благословляли самі Хранителі. Якщо ж благословення не було, то принцеса ніколи не могла отримати статус королеви. Звісно ж, вона лишалася правителькою королівства, однак без статусу її влада не була повною. Принцеса Лілея так і не вийшла заміж. І як говорила сама жінка – їй не потрібен був чоловік. Наступницею трону в Ідрісаді завжди була дочка принцеси або королеви. Якщо ж дітей не було, то влада переходила найближчій родичці.

Та окрім п’яти континентів на землях Атлладії ще й існували інші королівства та міста, до яких звичайним людям добратися було не так вже й легко. Це були так звані Алло Муо – землі пращурів і духів. Вони межували на тонкій грані між цим світом і світом мертвих. Лиш одиниці бували на територіях Алло Муо.

Якщо вірити легендам, то колись духи і люди мешкали разом у мирі та процвітанні. Адже, Атлладія була вибудувана так, що без одних не могли існувати інші. Вся гармонія природи і магічної енергія на пряму залежала як від духів, так і від людей.  Однак, з часом людям почало не подобатися, що гордовиті і незалежні духи ніяк не хотіли коритися земним законам і правилам, які так старанно вигадували імператори і королі, а продовжували жити за своїми традиціями і віруваннями. Через це, розлючені смертні вирішили прогнати священних мешканців цих земель, утискаючи та зневажаючи все, що було пов’язане з ними. Миролюбиві духи не бажали війни, та й ніколи не схвалювали таких радикальних мір. А ще вони знали, що не стане їх – не стане і всієї Атлладії. Тому, духи зробили те, що навіки розділило їх і людей. Вони створили Алло Муо і перебралися жити туди. З тих часів жоден смертний не міг бачити священних духів. Лиш по істинні обрані та чисті серцем маги мали можливість спілкуватися з пращурами та переходити тонку межу між цим світом та Алло Муо. І таких людей було дійсно дуже мало.

Також, ходили легенди, що лиш одному народові вдалося покинути цей світ і перебратися до Алло Муо. Це були Чорнокнижники. Щоправда, Маркус не знав чи взагалі це було правдою. Тому і не міг стверджувати напевно. Та одне він знав точно – по завершенню війни, королівство Кеджегатан разом зі своїм народом навіки зникло із карт Атлладії.