Глава 5. Знову вдома

  Глава 5. Знову вдома

Переступивши через поріг дверей, Маркус, нарешті, опинився вдома. Минуло вже десять років, як він востаннє стояв у цій залі. Та за весь цей час вона все ще залишалася такою, якою він її пам’ятав. Висока стеля, що повністю була розмальована настінними розписами. Кожен з цих шедеврів був не просто гарною уявою художника, а ніс в собі історію походження Ідрісади та Атлладії в цілому. Свого роду це було нагадуванням того, як зароджувалися могутні держави цього світу.    

Товсті колони, що розміщувалися по обидва боки зали та підпирали собою стелю, були обвиті блакитними квітами, які простягалися від низу до самого верху. Це була Азурама, чудо-рослина, яку так колись полюбляла мати і квіти якої мали властивість яскраво світитися в ночі. І саме у цю мить, палаючи ніжно блакитним сяйвом, вони освітлювали собою велетенську залу.   

Розглядаючи таку знайому і, в той же час, таку чужу кімнату, Маркус раптом згадав про дівчину, яка нещодавно відчинила двері та увійшла до його світу.

- Каталея… - Це ім’я буквально вирвалося з його підсвідомості, водночас впускаючи спогади, що дивним чином, немов спали та були приховані від чоловіка. – Що ж я накоїв?

Усвідомлюючи весь жах ситуації, що склалася, Маркус, не гаючи більше ні хвилини, покинув розкішну залу та направився на пошуки тієї, яку, як виявилося, шукав вже дуже давно.

Палац і всі у ньому міцно спали.

Минаючи коридор за коридором, Маркус благав всіх Хранителів, щоб його Мрійниця була в одній з кімнат цієї величезної споруди. Чоловік вже знав, що саме вона була тією, хто відчинив двері та перетнув межу між світами. Однак, єдиного чого він не знав, то це те, де саме опинилася Каталея. Адже, ці портали були в край мінливими та непередбачуваними і не завжди працювали так, як того б хотілося тобі. Саме тому, Маркус не був впевненим, чи знайде він Лею саме в Ідрісаді. Та все ж було те, що він знав абсолютно точно – якщо дівчина тут, то вона обов’язково повинна бути в Західній частині палацу, в одній із кімнат для гостей. Якщо він добре пам’ятав свою сестру, то Лілея ніколи не була поціновувачем змін. Принцеса завжди намагалася жити за звичками і старими традиціями. Будь-яка, бодай навіть найменша переміна її дратувала і змушувала почуватися не по собі.

І навіть зараз, йдучи напівтемними коридорами, Маркус не міг не помітити, що після стількох років, палац анітрохи не змінився. Все залишалося точно таким, яким чоловік його пам’ятав, покидаючи десять років тому. На стінах висіли все ті ж картини та гобелени, місцями покриті шаром пилу та павутини. Здається, з прибиранням тут були деякі проблеми. Воно і не дивно, адже сестра не дуже полюбляла стежити за чистотою. Лілею цікавили лиш правління та бали, які влаштовували в її честь. Повсякденні питання в їх родині завжди вирішували мати. Як прикрасити залу до святкового бенкету, що приготувати на сніданок, обід чи вечерю, які вбрання одягнути на прийом, аж до того, які саме квіти поставити у вазу – все це лягало на тендітні плечі леді Іріс. Вона завжди створювала затишок та тепло у цьому домі. Дбала про внутрішню гармонію в їхній родині.

Оминувши коридор, Маркус піднявся довгими масивними сходами на другий поверх та повернув у бік Західного крила. Тепер, головне було не напартачити та не розбудити всіх у палаці. Його завданням було як найтихіше заглянути в кожну кімнату для гостей і перевірити чи в ній не спить та, кого він шукає. А, враховуючи те, що таких кімнат тут було близько десяти, задача у чоловіка була не з легких. До того ж він не знав, що його чекатиме за кожними дверима, які він відчинятиме. Тому, зібравшись із духом, Маркус почав із першої кімнати. Двері, як не дивно, відкрилися майже беззвучно. Оглянувши кімнату та з’ясувавши, що вона порожня, чоловік швидко вийшов з неї та пішов далі.

В другій кімнаті його також чекала цілковита тиша та відсутність будь-кого живого, втім, як і в кожній наступній. Вже втративши будь-яку надію знайти Каталею, Маркус розчаровано відкрив останні двері самої крайньої спальні.  Подумавши, що і тут на нього чекає невдача, чоловік вже був готовий піти геть. Коли, раптом, він помітив рух на широкому ліжку. Якомога тихіше, підійшовши до ложа, Маркус створив вогняну кулю, що безшумно застигла над головою чоловіка, тьмяно освітлюючи маленьку фігуру дівчини, яка майже повністю сховалася під ковдрою.

Вогонь завжди був його стихією. Та він вже так давно ним не користувався, що боявся більше не згадає як це воно – керувати стихією. Однак, як виявилося, вроджений дар не так вже й просто забути.

Уважно розглядаючи Каталею, чоловік все ніяк не міг повірити, що вже минуло десять років, відколи він бачив її востаннє. Здається дівчина анітрохи не змінилися. Все ті ж густі чорні брови та довгі вії. Прямий носик, усипаний ледь помітним ластовинням та пухкенькі рожеві вуста. От тільки волосся її було в рази довшим та й на обличчі з’явилися більш згрубілі риси, що свідчили про те, що ця дівчина вже давно перестала бути юною, а перетворилася на справжню жінку, загартовану не легкими часами.  

- І як я тільки міг… - Маркус обережно торкнувся гладенької щічки Леї, ніжно проводячи по ній  кісточками своїх тремтячих пальців. Як же давно він не відчував її шовковистої шкіри. Як давно не торкався. Здавалося, від моменту їх розлуки минуло не десять років, а ціла вічність.

Жадібно ковтаючи кожну деталь обличчя Каталеї, чоловік не одразу збагнув, що дівчина почала вовтузитися у ліжку. Було схоже на те, що саме в цю мить їй сниться щось напрочуд не приємне.