Глава 3. «Вони знову відкриті»

Глава 3. «Вони знову відкриті»

Гральна Церемонія була у повному розпалі. Вже другий день у маєтку Гренет звучала голосна музика і з самого ранку до глибокої ночі не переставали втихати сміх і голоси гостей. Розваги під міцну випивку та дорогі закуски змушували присутніх впадати в ейфорію, що дивним чином межувала з химерним безумством, розпустою та аморальністю.

Дивна річ, та сам господар маєтку вже й не міг пригадати, чому саме щороку влаштовував у своєму домі забаву, позбавлену всілякого сенсу. Здається, він намагався щось знайти. Хоча і сам до кінця не усвідомлював, що саме, або кого саме він так жадібно шукає. Немов, якась невидима сила змушувала Маркуса всі ці роки невпинно розглядати всіх цих людей, бажаючи відшукати серед них того, хто йому потрібен. Того, хто нарешті заповнить собою їдку порожнечу, що так безжально виїдала його з середини. 

Сидячи у світлій залі та граючи бездумно в шахи з черговою із жінок, Маркус починав задумуватися, а не припинити йому б все це. Нащо марнувати життя, щоразу дивлячись на всі ці несправжні та не щирі обличчя, які, окрім як про гроші і розваги, більше ні про що не спроможні були думати. Всі ці жінки, що так безсоромно прагнули залізти до його ліжка, насправді були позбавлені звичайних земних якостей. Їх голови були порожніми, а мрії ницими та блідими. Навіть зараз, приділивши лиш малу долю своєї уваги цій жінці, Маркус на власні очі міг спостерігати, як вона, не думаючи про свою репутацію та плюючи на власну гордість, готова розсунути свої довгі ноги перед ним, тільки б він й надалі продовжував ось так сидіти поруч.

Відверте декольте, занадто яскравий макіяж, фрази, що вщент позбавлені логіки та значущості – ось, що представляла із себе ця жінка, ім’я якої він навіть не пам’ятав. Для Маркуса вона була звичайною лялькою, яка  робила все, чого хотів він.

Впавши у глибокий відчай, чоловік розумів, що таке життя йому вкрай набридло. Він хотів змін. Прагнув живого та щирого спілкування. Мріяв про чесність, хоч би якою та не була. От, взяти до прикладу ту дівчину, яку нещодавно привів Джером в якості тимчасової покоївки. Чомусь саме вона ніяк не виходила з його голови. Здавалося, що він її звідкілясь знає. Лише б згадати звідки.

- Треба буде з нею зустрітися, після всього цього. – Думав про себе Маркус, переставляючи чергову фігуру.

- Сер, у нас є дещо, що зможе вас зацікавити. – Саме в цю мить до зали увірвався один із охоронців. Чоловік був вкрай стурбованим та спантеличеним.

  - Це не може зачекати? Я трохи зайнятий! – Ліниво протягнув Маркус, не відриваючи свого погляду від гральної дошки. Навіть не обдумуючи свої ходи, чоловік все одно примудрився обіграти цю ляльку.

    - Боюся, сер, це стосується дверей.

 Охоронець явно нервував, що змусило Маркуса зацікавитися.

        - Продовжуй. – Байдуже відповів господар, знову переставляючи фігуру на дошці.  

         -   Їх відчинили… два дні тому...

        -   Що?! - Маркус підскочив з місця, чим добряче налякав свою гостю. Його темні очі палали люттю, що була змішана із долею здивування.  

         -  На сьогодні ми закінчили! - Навіть не глянувши на розчаровану жінку, чоловік, забувши про гру, вихром вилетів з кімнати.

       - Чому мені не доповіли про відкриття дверей!? – Він йшов коридором, переглядаючи на планшеті звіт, який йому вже встиг підготувати охоронець.

       - Це трапилося два дні тому, сер.. перед початком Гральної церемонії. - Охоронець не аби як боявся такого холодного виразу обличчя свого керівника. Але діватися було нікуди. Доповідь сама себе б не озвучила. – Ми спочатку навіть не помітили нічого. Всі датчики мовчали, а двері, як і раніше, залишалися зачиненими. Та ввечері Аннета привела до нас налякану покоївку. Та без перестану говорила, що її напарниця зникла. Зайшла до Зали Дверей і звідтам вже не виходила.    

        -  І що трапилося потім?

       -  Ми почали перевіряти інформацію. Збирати всі дані.

- А чого ж не пришли одразу до мене?!

- Двері були зачиненими, сер. Ніщо не свідчило про те, що їх відчиняли. Що правда нової покоївки ми так і не знайшли. Та ми гадали, що дівчина просто злякалась роботи і тихо пішла геть. Адже, таке траплялося вже не вперше.  

- Ідіоти! – Маркус дивився на міцного охоронця, розуміючи, що на нього працюють якісь ідіоти, а не кваліфіковані професіонали. – Ці двері на протязі десяти років ніхто не зміг відчинити. Вони навіть мені не піддавалися. Та два дні тому, двері когось впустили і ви мені не сказали і слова?!

- Сер… - Наляканий охоронець намагався навіть не дивитися у темні, немов ніч, очі Маркуса.

- Через п’ять хвилин я хочу бачити у залі ту покоївку, Аннету та Джерома. І про відеозаписи із камер не забудь. Всі вони повинні бути в мене. – Зрозумівши, що від них толку немає ніякого, Маркус вирішив сам у всьому розібратися.

- Ну, чого стоїш?! Час тікає.

Наляканий охоронець чимдуж побіг коридором, виконуючи розпорядження керівника. Чоловік неабияк радів, що відбувся так легко і його ще не звільнили.

Тим часом, Маркус, зібравшись із духом, зайшов до зали, де стояли ті самі прокляті Двері. Як завжди, кімната зустріла його з прохолодою та ворожістю. Темні стіни і така ж темна підлога. Здається тут так нічого і не змінилося.