Глава 2. Чашечка запашної кави. Аттладія

Глава 2. Чашечка запашної кави. Аттладія

Десять років тому.

- Гей, мрійнице! – Серед шуму та натовпу студентів, позаду почувся знайомий голос. Каталея, що якраз йшла на пару, роззирнулася і побачила Маркуса. Минуло вже два місяці відколи вона бачила його востаннє. І так само минуло два місяці, відколи Каталея стала повноправною студенткою місцевого університету. 

- Привіт.

- Привіт. А тебе не так вже й легко впіймати. – Юнак порівнявся із Леєю і вони не поспішаючи рушили довгим коридором.

- Забагато лекцій. – Дівчина знизала плечима. – Але ж й ти не на першому курсі? Був би там, ми точно б десь зустрілися раніше. Приміром, на якійсь із лекцій, де часто збираються всі першокурсники із різних факультетів.

- Так, ти абсолютно права. Я тут вчусь на третьому курсі. Переїхав у це містечко за обміном, із одним із тутешніх студентів. Він в столицю, а я сюди.

- О. Це певно дуже цікаво? Я маю на увазі новий досвід, знайомства, атмосфера.  

- Ну…- Хлопець не міг сказати чи було б це цікаво якомусь іншому студенту, що покинув столицю із усіма її перевагами та розвагами, та перебрався у досить тихе і маленьке містечко, яке просто наповнене одноманітністю. Та йому було, навіть, дуже  весело. Адже, не погано познайомитися із чимось новим та не звичним. – Я тут подумав, а не піти би нам десь на каву після твоїх лекцій? – Маркус з надією дивився на Лею, одним лиш поглядом благаючи, щоб вона йому не відмовляла.

- Я не знаю чи в мене вийде після лекцій… - Дівчина на мить розгубилася. Не очікувала, що малознайомий їй хлопець ось так просто запросить її на каву.  

- Та облиш, це всього лиш кава. До того ж, я б хотів більше дізнатися про це місто, а ти як його корінна мешканка могла б мені все розповісти.

Зупинившись біля авдиторії, де у Леї якраз мала початися лекція, дівчина розгублено переводила погляд із хлопця на натовп, що пробирався всередину.

- Я не певна…- Лея вагалася, адже знала, що зазвичай хлопці не зупиняються лиш на одній каві чи то розмовах. Їх цікавить дещо більше. А вже після отримання бажаного від таких залицяльників і слід зникає. Багато бачила у своєму житті підлих та не хороших людей. Чого вартували старі «друзі» її батька.

- Ну, будь-ласка, не відмовляй мені. – Погляд Маркуса вмить став благальним і таким жалісливим, що дівчина, сама того не усвідомлюючи, вже глибоко в середині була готова власноруч віддати йому все, що він лиш попросить.

- Добре. – Лея здалася.  

- Тоді, після лекцій? – Хлопець навіть не намагався приховати свою радість та маленьку перемогу, яку щойно отримав.

- Ні, після лекцій я буду зайнята.

- Тоді…

- Знаєш де кафе «Грінт»? – Лея швидко перебила Маркуса.

- Звісно ж знаю. – По своїй натурі хлопець не любив брехати, та й не вмів особливо того робити. Однак, заради побачення із цією дівчиною, він ладен був сказати не правду, лиш би вона не відмовила.

- Тоді зустрінемося там ввечері. Десь в годинні дев’ятій. А тепер вибач, але мені вже час йти. – Лея швидко забігла до аудиторії, якраз у ту саму мить, коли туди увійшов викладач і зачинив важкі двері, прямо перед носом задоволеного юнака.

- Дев’ята, кафе «Грінт» - Маркус широко посміхався. Сьогодні він отримав маленьку перемогу. І це його неабияк тішило.

Дивно, та хлопець не розумів, що саме його зачепило у цій простій і нічим не примітній дівчині. Худорлява, середнього зросту з темним коротким волоссям, що смішно завивалося біля скронь. Здавалося, сама звичайна дівчина. Він бачив і набагато гарніших та вишуканіших жінок. Та щось саме в Каталеї привернуло його увагу і тепер ніяк не хотіло відпускати. Можливо, справа в її незвичних темно-зелених очах, що нагадували глибину та велич дрімучого лісу. А можливо у посмішці, яка була такою живою та світлою, що засліплювала собою все навкруги. Та якби там не було, свого він все ж домігся і сьогодні спробує розгадати загадку, яку ховає в собі його мрійлива знайома Каталея.

- Роб, п’ятий столик замовлення номер 21 і ще кава без цукру. – Лея підійшла до барної стійки, що розділяла загальний зал кафе «Грінт» із касою та кухнею.

- Замовлення номер 21! – Чоловік на ім’я Роб прокричав номер замовлення у вікно, що розмежовувало його і простору кухню, де на повну кипіла робота. Після чого він взявся заварювати ароматну каву у велетенській каво-машині.

- І як тільки ти не втомлюєшся, Лея? Зранку лекції. Ввечері це. – Роб порався над кавою, з посмішкою поглядаючи на дівчину,що на коротку мить присіла на високий стілець.

- А я не маю права. Ти ж знаєш, що гроші, які я заробляю тут мені дуже потрібні.

- Джо вже знає?

- Я ще не мала можливості з ним поговорити. – Лея втомлено подивилася на чоловіка. Роб був одного віку з її батьком. І колись вони навіть товаришували. Та, на жаль, згубні звички її батька зруйнували всі ці відносини.