«Інколи, випробування, що приходять у наше життя, роблять з нас тих, ким ми стаємо у майбутньому».
«Без минулого, немає нашого теперішнього, а без теперішнього не буде майбутнього. Минуле, теперішнє і майбутнє це і є ми самі»
Глава 1. Крок у невідомість або зустріч через роки
Це вперше, коли Каталея наважилася покинути своє рідне містечко та приїхати до столиці. Дівчина, яка в житті нікуди не подорожувала, зараз стояла на вокзалі і панічно розглядала все навкруги. Безкінечний потік людей та незліченна кількість голосів, що зливалися у якийсь незрозумілий гамір, лякали і водночас заворожували Лею. Її серце калатало, а руки по зрадницьки тремтіли. Зраз дівчина понад усе на світі мріяла б повернути назад – сісти до потягу та поїхати додому.
Однак, лишалося дещо, що заважало Леї зробити цей крок. У неї не було дому, куди б вона могла повернутися. Позаду не залишилося абсолютно нічого. Тому, міцно взявшись за шлейки свого рюкзака та зробивши декілька глибоких подихів, дівчина все ж зробила крок назустріч невідомому.
Знайшовши таксі, якого тут було хоч відбавляй, Каталея боязко вмостилася на заднє сидіння та простягнула водію аркуш паперу, на якому похапцем занотувала адресу.
- Оце так?! – Здивовано простягнув чолов’яга, років сорока. – Зазвичай до того маєтку їздять дами зовсім інші ґатунку. «Звісно, якщо Ви розумієте про що я»?
- Перепрошую, але я… - Дівчина в край була збентежена дивними натяками водія.
- Та не зважайте. – Зрозумівши, що змолов дурницю, чоловік повернув Каталеї папірець, та, завівши двигуна, рушив з місця.
Майже всю дорогу вони їхали не розмовляючи, лиш музика, що долинала із радіоприймача хоч якось розбавляла цю тишу.
Авто рухалося напрочуд легко та повільно. Неначе водій знав, що його пасажирка вперше у столиці і хотів, щоб вона встигла насолодитися всіма принадами цього великого міста. Однак, дівчину, здається ніщо не цікавило. Вона мовчки перебирала пальцями папірець, повністю занурившись у далекі спогади, які аж надто довго тримала під замком.
Десять років тому.
Сьогодні був визначний день у житті Каталеї. Сьогодні вирішувалося її майбутнє. Або вона і далі живе своє нікчемне життя поруч із батьком-наркоманом, працюючи офіціанткою у місцевому кафе, або ж змінює все геть кардинально. І першим кроком до цих змін був вступ до одного з університетів міста. Довгих шість місяців Лея не спала ночами, вивчаючи десятки підручників та занотовуючи все нову і нову інформацію, щоб успішно здати вступні іспити. І сьогодні повинні були оголосити результати.
Дівчина так хвилювалася, що її руки без перестану тремтіли, а на обличчі час від часу з’являлася дурнувата посмішка.
- Що з тобою сьогодні? – Голос батька як і завжди був байдужим та відстороненим.
- Нічого. – Дівчина якраз перекладала до тарілки смажені яйця, які готувала на сніданок. - А що?
- Та нічого. Просто якась дурнувата усмішка. – Чоловік всадився за стіл та прийнявся наминати свій сніданок.
Не часто батько Леї був таким. Не під кайфом. Саме в ці моменти дівчина любила за ним спостерігати. Високий, худорлявий чоловік, з довгим скуйовдженим волоссям. Він був схожим на якусь рок-зірку. Що правда виглядав у свої сорок років так наче йому вже було шістдесят. Зморшки біля очей та на лобі видавали всю його втому від цього смертного життя. «Він би був справжнім красенем» - Думала про себе Каталея. Однак, наркотики відібрали у нього всю красу. Хоча, це вперше її батько після лікування протримався так довго. Цілих два роки він не повертався до голки.
- Сьогодні якесь свято? – Зненацька зауважив батько.
- Та, ніби, ніякого.
- То нащо ж ти так вирядилася? - Батько тицьнув виделкою у бік Леї, продовжуючи жувати свій омлет.
Лея подивилася на своє вбрання, яке, здавалося, нічим не відрізнялося від решти її одягу.
- Тобі здалося, тату. Я вдягнена так як і завжди.
Чомусь дівчина не хотіла говорити своєму батькові, про важливість сьогоднішнього дня. Та й навіщо? Він би все одно її не зрозумів і не підтримав би. Тому, краще тримати все в таємниці. До того ж, не факт, що вона здала іспити.
- Я сьогодні буду пізно вдома. – Забувши про свої питання, чоловік підвівся з-за столу. – Після роботи маю зайти на зустріч «Анонімників». Ті бовдури і справді вважають, що чимось мені допомагають. Ніби це лиш їхні розмови, а не купа моїх грошей, витрачених на лікування, відірвали мене від голки. – Усміхався він сам до себе, взуваючись та покидаючи будинок.
І так було щоразу, коли батько Леї йшов на зустріч, яку проводили в рамках лікування, три рази на тиждень із всіма колишніми залежними людьми. «Та хай краще бубонить ніж знову приймає дозу» - думала про себе Каталея. Більше не хотіла витягати його з того світу.
Сьогодні, як не дивно, на подвір’ї університету зібралося чимало людей. Кожен кортів побачити результати вступних іспитів і знайти власне прізвище у довжелезному списку вступників.