Пролог

– Поліно, я вас вітаю! Вагітність є. Чотири тижні, – говорить лікарка, а я власним вухам повірити не можу. Лежу, як зачарована, і нічого не розумію. Сьогодні зранку мені було погано і Діма відправив мене до лікаря. Та на півдорозі я згадала про затримку і трохи змінила маршрут. 

Гінеколог вислухав про мої недомагання і виписав направлення на УЗД. І ось я тут. Лежу на кушетці, дивлюсь на чорно-білий монітор – і сльози на очах виступають. 

Вагітна… У нас з Дмитром буде дитина…

Ми не планували. Всього кілька днів тому він зробив мені пропозицію. Я хотіла навчатися, потім – знайти хорошу роботу. Але ж я можу і потім навчання закінчити, чи не так? Мені всього вісімнадцять. Другий курс і стільки планів, але… я щаслива зараз. Знаю, що зможу все. Буду найкращою мамою для нашого з Дмитром малятка. 

У нас все життя попереду. Я все встигну. А спочатку розповім йому неймовірну новину. 

Виходжу з поліклініки, сідаю на лавку і набираю Дмитра. Серце ось-ось вистрибне з грудей від хвилювання. Однією рукою тримаю телефон біля вуха, а іншою накриваю живіт. Там живе моє дитя. Моє маленьке сонечко. 

Монотонний голос говорить мені, що зв’язку з абонентом немає. Засмучуюсь трохи, але тримаюсь. Знаю, що Діма працює. Зараз у нього багато роботи в компанії батька, щоб досягти успіху, він має багато працювати. 

Його тато дуже суворий. Він виховував сина один і хотів для нього іншу дівчину. Розумну, гарну, і найголовніше – з їхнього кола спілкування. 

Коли ми познайомилися, я мало не знепритомніла. Холодний погляд Олександра Ігорьовича пробирав до кісток. Він усім своїм виглядом дав зрозуміти, що я – не бажана гостя в його домі. 

Діма нічого мені не говорив, але я знаю, що у нього була розмова з батьком і той наче змирився, що ми одружимось. Та чи так це насправді – не знаю… 

Вирішую їхати додому і чекати Діму там. Уже кілька місяців ми живемо разом у його квартирі, яку йому батько подарував. Дорогою йду в магазин, купую торт і фрукти, а ще беру вино. Мені тепер не можна, а Діма, думаю, вип’є. Привід однозначно є.

Тільки-но переступаю поріг квартири, як телефонує моя подруга Настя. Ми познайомились, коли складали вступні іспити, і дружимо досі. 

– Ну що там? – питає нетерпляче. Вона також знала, що я збираюсь у лікарню, і тепер хоче знати, що зі мною. 

– Я вагітна, – кажу і знову накриваю рукою живіт. Схоже, скоро це стане моєю звичкою. 

– Ого, – не приховує здивування. – Не рано для дитини? Тобі всього вісімнадцять.

– А що тут такого? Я кохаю Діму. Він кохає мене. Я не бачу проблем, – впевнено відповідаю. 

– Ну, якщо не бачиш, тоді я спокійна, – відповідає. – Вітаю вас! Діма знає?

– Ще ні. Не можу до нього додзвонитись, – кажу.

Настя ще раз нас вітає і прощається. Дістаю торт з коробки та ставлю в холодильник, а тоді вирішую набрати маму. Просто не можу тримати цю новину в собі. Я впевнена, що мама зрадіє. 

– Слухаю, Полю, – мама відповідає практично одразу, але мені не подобається її голос. Точно щось сталося. – Я якраз збиралася тобі телефонувати.

– Що таке, мамо? Що з твоїм голосом? – питаю схвильовано. 

– Полю, я в лікаря сьогодні була, – схлипує, а у мене серце на мить зупиняється. Я знаю, що у мами були певні проблеми зі здоров’ям у минулому. Вона пережила важку хворобу. Я думала, що хвороба пішла назавжди, але зараз розумію: ні.

– Кажи, – видихаю.

– Я хвора, – плаче, і я разом з нею. – Потрібне дороге лікування. У мене немає таких грошей. 

– Скільки? – видихаю. 

– Якщо ти хочеш просити у Діми, то не варто. Йому доведеться брати у батька, а той точно скористається цим, – випалює мама. – Я спробую взяти на роботі трохи, але не знаю, чи дадуть.

– Мамо, я щось вигадаю. Ти не хвилюйся, – шепочу. 

– Я знаю. Дякую тобі, – відповідає. – А чому ти телефонувала, люба? Хотіла щось сказати?

– Що? – згадую, що саме було причиною мого дзвінка, але вирішую поки що не говорити. Мамі зараз точно не до цього. – Та я просто так. Я наберу, мамо. Трохи згодом. 

Прощаюсь і закриваю обличчя руками. Я не вірю, що найкращий день мого життя може так різко стати найгіршим. Я дуже люблю свою маму. Вона одна мене виховувала. Намагалася дати найкраще. Багато працювала. Тому і захворіла.

Тепер треба її рятувати, але я не знаю як. Може, самій звернутися до батька Дмитра? Це страшно, але на кону життя моєї мами…

Тільки от нікуди звертатися не доводиться. Олександр Ігорьович наче відчуває, що я хочу з ним поговорити, і сам з’являється на порозі квартири. Коли відчиняю двері, втрачаю дар мови. Цей чоловік до мурах мене лякає, і зараз він тут. Прийшов, тільки-но відчув, що у мене великі проблеми.

– Доброго дня, Поліно, – стримано заявляє і переступає поріг квартири. – Хочу поговорити з тобою. 

– Зі мною? – дивуюсь і йду за ним у вітальню. 

Олександр Ігорьович почувається впевнено тут, не те що я. Квартира-то йому належить.