Розділ 10

Навіть не віриться, що, прокинувшись зранку, мені не треба йти на роботу. Довго лежу в ліжку і слухаю, як мама гримає посудом на кухні. Коли в кімнату тихенько заходить син, вдаю, що сплю. Він обережно лягає поруч, а я усміхаюсь та обіймаю Ромчика. 

– Ти не спиш? – питає. 

– Ні, – кажу. – Давно прокинулася.

– А я хотів поряд полежати. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє ми просто так лежали та розмовляли, – говорить син, а мені так прикро стає. Я розумію, що йому потрібна моя підтримка, увага та любов, але у мене немає достатньо часу, щоб проводити його з ним. І це робить боляче нам обом. 

– Пробач, – шепочу. 

– За що? – дивується син.

– За те, що мало уваги тобі приділяю. Я стараюсь, але… 

– Мамо, ну ти що? – серйозно питає. – Ти – найкраща у світі! Ти все для мене робиш!

Від його слів у мене перехоплює подих. Я обіймаю сина і цілую його волосся. На очах сльози виступають, але я тримаюсь, щоб не розплакатися. У мене найкращий у світі син!

Ми сідаємо снідати, і Рома одразу планує наш спільний день. Спочатку я хочу поїхати в торговий центр і купити трохи літнього одягу для сина. Та й собі не завадить оновити гардероб. Потім – за продуктами, а тоді можна й прогулятись. А ще не варто забувати про вечерю з Ігнатом. Короче кажучи, сьогоднішній день розписаний до хвилини. 

Коли син чує про мої плани, висловлює бажання поїхати зі мною. Я розумію, що він хоче цього не тому, що йому цікаво вештатись зі мною по магазинах. Ромі бракує мене, от він і готовий робити будь-що, лиш би я поряд була. 

Після сніданку ми їдемо в торговий центр. Спочатку купуємо все для Роми, потім мені та дещо для бабусі. Далі, як і планували – у супермаркет, а тоді з повними пакетами додому. 

– Може, ще в парк сходимо? Там нові атракціони, – пропонує Рома за обідом. 

– Звісно, сходимо, – кажу. 

Переодягаюсь у нову сукню та босоніжки на плоскій підошві. Волосся збираю у косу, щоб не заважало, і беру сина за руку. 

Я ніколи не скажу йому, що не хочу нікуди йти, тому що втомилася. Не зможу позбутися відчуття провини за те, що він росте без батька і матері практично не бачить. 

Наче й розумію, що моєї провини в цьому немає, але я почуваюсь винною, і завжди буду почуватись. 

Ми катаємось на каруселях, їмо морозиво і годуємо качок на річці. Сьогодні Рома дуже часто усміхається, і я разом з ним. І хоча мені так і не вдалося відпочити, я все одно сповнена сил, бо він щасливий. 

Додому повертаємось на початку шостої. У мене не так багато часу залишилося, щоб зібратися на вечерю. Рома залишається у дворі гратись з друзями, а я йду додому збиратися. 

Одягаю просту сукню блакитного кольору, туфлі на підборах і роблю зачіску та макіяж. Не скажу, що виглядаю якось по-особливому, але коли у квартиру повертається син, він з таким захватом мене розглядає, що я просто не можу стримати усмішки. 

– Мамо, ти така гарна!

– Дякую, сонечко! – цілую його і беру в руку сумку.

– Познайомиш нас зі своїм другом? – питає мама, виглядаючи з кухні.

– Можливо. Не знаю, – знизую плечима.

Залишаю квартиру і йду сходами вниз. Автомобіль Ігната вже стоїть біля під’їзду, а він сам залишає салон і йде до мене з гарним букетом білих еустом. 

– Дякую, – кажу трохи збентежено. Просто це мої улюблені квіти, і лише Діма знав, що я їх люблю. 

– Сподіваюсь, що тобі подобаються еустоми. Коли побачив їх у квітковому магазині, чомусь захотілось купити, – пояснює. 

– Подобаються, – усміхаюсь. – Дякую. 

Ігнат киває і відчиняє для мене двері. Сідаю в салон і букет до себе пригортаю. 

Ми їдемо всього кілька хвилин, і коли автівка зупиняється на парковці ресторану, де я працюю, там смішно стає. 

– Пробач, що ми знову тут, – пояснює Ігнат. – У цьому місті це реально єдиний нормальний ресторан. 

– Усе добре, – усміхаюсь. – Ходімо.

Ігнат знову виходить першим. Відчиняє двері для мене і руку подає. Квіти беру з собою, і коли заходимо всередину, прошу офіціантку поставити їх у воду. Оля ставить вазу на стіл і приносить нам меню. Я помічаю, як зацікавлено за нашою парою слідкує персонал. 

Мене це зовсім не напружує. Можливо, тому, що я знаю – між мною та Ігнатом нічого немає. 

– Готова зробити замовлення? – питає Ігнат через кілька хвилин. 

– Звісно, – кажу. – Тут дуже смачна паста з морепродуктами. Рекомендую скуштувати. 

– Обов’язково скуштую, – Ігнат усміхається, а я хочу зробити те ж саме, але не виходить. Дивлюсь у вікно – і власним очам повірити не можу. Знайомий Mercedes паркується поруч з автівкою Ігната, і вже за хвилину Діма з Інною прямують до входу. 

– Просто чудово, – невдоволено говорить Ігнат. – І чому я сподівався, що ці двоє оберуть якийсь інший ресторан? 

Зараз я повністю поділяю невдоволення Ігната. Я й подумати не могла, що ми з Дмитром знову зустрінемось, та ще й парами.