Розділ 9.1

– Настю, ти збожеволіла? – кричить Інна, а моя колишня подруга вкривається червоними плямами від злості. О, так! Вона конкретно влипла.

– Я випадково! – випалює. – Не знаю, як це вийшло! 

Я помічаю, як до неї наближається Олександр Ігорьович і за руку хапає. Просто так їй це з рук не зійде. 

– Треба витерти піджак, – згадую про свого рятівника. – Знімай його швидше! 

– Як скажеш, – мені здається, чи Ігнату ця ситуація до вподоби?

Він швидко знімає піджак і залишається в білій сорочці, яка, на щастя, не промокла. Забираю його у свій кабінет, щоб там витерти серветками, а Ігнат йде за мною. 

– Сподіваюсь, що його вдасться врятувати, – кажу, дістаючи з шухляди серветки. Ігнат тим часом сідає навпроти й зацікавлено за мною спостерігає. 

– Ти знайома з дружиною Олександра Ігорьовича? – несподівано питає. – У мене враження таке склалося, що вона не випадково хотіла тебе облити. 

– Знайома, – вирішую частково бути чесною. – Ми були найкращими подругами в універі. 

– Ну, тепер дещо стало зрозуміло, – хмикає і забирає піджак у мене з рук. – Не переймайся через це, Полю. Піджак віддам у хімчистку. Краще скажи, коли закінчуєш сьогодні. Додому тебе відвезу. 

– Навіщо? – розгублено питаю.

– Дивне запитання від дівчини, яка мені подобається, – Ігнат мені підморгує і йде, а я чомусь усміхаюсь. 

Він реально милий. Навіть дуже. Допоміг мені, поки всі стояли та витріщалися.

Коли знову повертаюся в зал, Насті ніде не видно. Схоже, Олександр Ігорьович таки відправив її додому. Я ж дуже сподіваюся, що це була наша перша та остання зустріч. Колишня подруга ще та змія, і перетинатися нам точно не варто. 

Гості нарешті починають розходитися, і я видихаю. Цей день був неймовірно довгим, і яке ж велике щастя, що він нарешті підходить до кінця. 

У залі залишаються лише Інна, Діма та Ігнат. Інна хвалить ресторан, і мені здається, що вона реально задоволена, а от Діма мовчить і здається пригніченим. Втомився весь вечір грати щасливого нареченого. 

– Завтра привезу решту оплати та премію, – говорить Інна, коли всі разом залишаємо ресторан.

– Звісно, – кажу. – Тільки у мене вихідний, тому адміністратор усе порахує і видасть чек. 

– Правильно. Ти чудово попрацювала, а тепер треба відпочивати, – киває Інна. – Ти додому зараз? Давай ми тебе підвеземо. Правда ж, коханий? 

Діма завмирає, тому що такого повороту явно не очікував. Витріщається на мене і сам не до кінця розуміє, чи потрібно воно йому. 

– Не переймайся. Я сам Полю відвезу, – говорить Ігнат. 

– Ого! Та ти реально закохався, братику, – сміється Інна. – Дивись, щоб твоє весілля не відбулося швидше, як моє. 

Я розумію, що Інна жартує зараз, але для Діми ці слова звучать як правда. Він стискає пальці в кулаки й таким поглядом на мене дивиться, наче це я у всьому винна. 

А Ігнат наче навмисне підливає олії у вогонь і додає:

– Все може бути, сестричко. Все може бути. 

– Поїдемо вже? – цідить Дмитро. 

– Так, звісно. Ще раз дякую, Поліно! Було чудово, – на емоціях Інна мене обіймає, і цей жест викликає у мене двоякі відчуття. 

Я не можу сказати, що вона погана. Інна щиро похвалила мою роботу, але вона наречена чоловіка, який назавжди в моєму серці, і саме тому я не можу бути щирою з нею. 

Ігнат відчиняє для мене двері автівки, і я сідаю всередину. Поки він обходить її та сідає за кермо, я спостерігаю за Дмитром, який завмирає біля дверей свого Mercedes. Я знаю, що зараз він дивиться на мене, і від цього розуміння мурахи по спині. 

– Втомилася? – питає Ігнат, коли залишаємо стоянку. 

– Це був дуже довгий день, – усміхаюсь. 

– На щастя, він підійшов до кінця. Отже, завтра у тебе вихідний. 

– І післязавтра теж, – додаю. – Можливо, навіть три дні буде, якщо не з'являться великі замовлення. Там без мене нікуди. 

– Ти гарно працюєш. Видно, що любиш свою роботу, – відмічає Ігнат. 

– Не скажу, що це любов, але вона дозволяє мені почуватись впевнено. Тому, певною мірою, це таки любов, – сміюсь. 

– Розкажеш трохи про себе? – несподівано питає Ігнат. – Ти виховуєш сина одна? 

– Моя мама з нами живе. Вона після серйозної операції, тому не працює. Допомагає з сином, – кажу. 

– Отже, ти забезпечуєш усіх, – замислюється Ігнат. – Я здогадувався, що тобі нелегко, але не думав, що настільки. 

– Я не можу сказати, що мені важко, – виправляю його. – Мені подобається моє життя. Я щаслива, що у мене є син. 

– А де його батько? – питає, а я напружуюсь. – Пробач. Це не моя справа. 

– З батьком Роми у нас різні дороги. У нього своє життя, а у мене своє, – кажу стримано. 

– Але ж у нього син, – хмурить брови. – Як можна жити та не мати бажання спілкуватися з сином?