Розділ 8.1

Першими на свято прибувають сама іменинниця і її батьки. Діми поки не видно. Ігната також. 

– Усе дуже гарно, Поліно! – радісно заявляє Інна, наблизившись до мене. – Якщо свято сподобається, ти та твоя команда отримаєте хороші чайові. 

– Будемо сподіватися, що сподобається, – кажу. – До речі, з днем народження, Інно!

– Дякую, – Інна сьогодні просто неймовірно гарна. Білосніжна сукня, туфлі на підборах, зачіска, макіяж. Невільно я порівнюю нас і розумію, що катастрофічно програю. 

Інна йде зустрічати гостей, а я слідкую за роботою персоналу. Та чим ближче до зустрічі з Дмитром та його батьком, тим більше я хвилююсь. Не розумію тільки чому. Ми давно чужі люди, а відчуття таке, наче тільки вчора це було. 

Коли під вікнами паркується Mercedes, я затамовую подих. Бачу, як на вулицю виходить Діма, а тоді і його батько. Поки Дмитро дістає з багажника розкішний букет білих троянд, я витріщаюсь на супутницю батька, яку він тримає за руку. 

У горлі з’являється клубок, і я власним очам повірити не можу. Це просто не може бути правдою!

Поруч з Олександром Ігорьовичем стоїть моя колишня найкраща подруга Настя. Я точно знаю, що вона, як і я, не з багатої родини. Але як так вийшло, що тепер вона з батьком Дмитра? 

До речі, Настя сильно змінилася. Колір волосся став світлішим, вилиці витягнулися, губи надулися і немає горбинки на носі. Настя змінила себе добряче, не розумію тільки навіщо… 

Сімейство Зубових заходить у ресторан, і Діма одразу йде до своєї дівчини. Дає їй квіти, цілує і дістає з кишені піджака коробку. Відкриває, а там браслет, що неймовірно гарно виблискує на світлі. 

Інна щаслива. Приймає вітання від Олександра Ігорьовича і Насті. Остання явно не дуже щаслива тут перебувати, але тримає обличчя. 

В першу хвилину у мене з'являється бажання підійти до неї та спитати, як так сталося, що вона тепер із Зубовим. Мені завжди здавалося, що він ненавидить людей нижчого класу, а тут Настя поруч з ним.

– Ти чого така завантажена? – чую голос Ігната поруч – і наче з прострації виринаю. Дивлюсь на нього і видихаю.

– Побачила стару знайому, – кажу. – Я не бачила, коли ти прийшов.

– Щойно, – усміхається. – Гарне свято вийшло. Інна в захваті. 

– У нашому ресторані свята таких масштабів ще не було, тому ми старались, – відповідаю. – Ти можеш сісти за стіл чи випити чогось. А мені треба в кабінет. Деякі справи ще не закінчила.

Залишаю Ігната і швидко йду до себе. Я досі розгублена і не знаю, як зібрати себе докупи. Сідаю за стіл і дивлюсь в одну точку.

Ми з Настею були найкращими подругами, та коли я покинула Діму і телефонувала їй, вона навіть слухавки не взяла і за ці роки жодного разу не зателефонувала. Тепер зрозуміло чому. 

А ще мені не дає спокою один момент. Моя вагітність. Коли я дізналася, то першій Насті сказала, а за деякий час до мене навідався Олександр Ігорьович. Збіг? Не думаю.

Стукіт у двері звучить несподівано, а тоді вони відчиняються і я бачу Настю. Вона переступає поріг, розглядає мій кабінет і без запрошення сідає у крісло навпроти. 

– Яка зустріч, подруго! – усміхається, зацікавлено мене розглядаючи. – Ти практично не змінилася за ці роки. 

– А тебе не впізнати, – кажу.

– Стараюсь підтримувати себе в формі, – заявляє. 

– Як так сталося, що ти з батьком Діми? – питаю прямо.

– Кохання, моя люба! – випалюю.

– Думаєш, я в це повірю? – фиркаю. – Олександр Ігорьович ненавидить таких, як ми з тобою. 

– Саша ненавидить тільки тебе, – усміхається. – А мені вдалося закохати його у себе. 

– Це ж ти сказала йому про те, що я вагітна. Чи не так? – питаю схвильовано.

– Він заплатив мені, щоб розповідала останні новини про тебе і Діму. Я просто не могла відмовити. Без образ, Поліно. 

– А я тебе своєю подругою вважала, – шепочу. – Довіряла.

– Ну і дурна, – фиркає. – У цьому світі нікому не можна довіряти. 

– Це я вже зрозуміла, – хмикаю невесело.

– Слухай, а як там дитина твоя? Ти народила тоді, чи позбулася її? – питає насмішкувато, і тут я просто не витримую. Хапаю в руку склянку з водою, що поруч стояла, і виливаю просто в обличчя Насті. – Ти що робиш?!

Вона підскакує на ноги й не знає, що робити. Її ідеальний макіяж розтікається і показує її справжню. Просто ганчірку, що простелилася під ноги Зубову. 

– Не смій говорити про мою дитину! – ціджу. – Ти не маєш жодного морального права!

– Ідіотка! Ти про це пошкодуєш! – Настя швидко залишає кабінет, а я сіпаюсь від того, як сильно гримають двері. 

Хочеться плакати, але не можна. Треба трохи зачекати. Свято в самому розпалі, тому я маю повернутися туди. Хоч і не хочу зовсім.