Розділ 7.1

Прошу офіціантку прийняти у них замовлення, а сама йду в кабінет. Берусь за накладні, щоб забити чимось голову. Виходить так собі, бо всі думки про Діму та Інну цю. 

Серце швидко б’ється об груди, і я відчуваю сльози на очах. Не розумію, чому знову плачу. Стільки часу минуло. Я думала, що сліз більше не залишилося. 

Не встигаю розридатися повністю, тому що несподівано двері відчиняються, і на порозі з’являється незнайомий мені чоловік. Він здивовано дивиться на мене, а я – на нього. 

– Ви дверима помилилися, – кажу і поспіхом витираю сльози зі щік. 

– Мабуть, – усміхається. – Я так розумію, вбиральня не тут.

– Ні, – хитаю головою. – Вона в іншому коридорі, а це службове приміщення.  

– Схоже, я заблукав, – хмикає і несподівано заходить у кабінет. – А може й ні. У вас щось сталося? Може, я можу чимось допомогти? 

– Ви всім незнайомим жінкам допомагаєте? – дивуюсь.

– Ні, не всім. Тільки тим, які мені подобаються. То як? Що я можу для вас зробити? 

Дивний він якийсь, хоч і гарний. Видно, що розмовляти вміє і жінки точно на таке ведуться. Тільки не я. 

– Нічого не потрібно, – кажу стримано. – Пробачте, та мені треба працювати. 

– Так, звісно, – чоловік киває і таки залишає мій кабінет. Я намагаюсь і далі працювати, але нічого не виходить. Як ідіотка не можу викинути з голови поцілунок Діми та Інни, а фантазія мене ще далі несе. Не тільки до поцілунків. 

Розумію, що так і до божевілля недалеко, тому вирішую піти в зал. Розвіятися. Дуже сподіваюсь, що Діми там уже немає, але за столом бачу не тільки його, а й того чоловіка, що мій кабінет із вбиральнею переплутав. 

У мене є припущення, хто він. Занадто помітна схожість між ним та Інною. Світле волосся, блакитні очі, і навіть родимки однакові на щоках. Він точно її брат.

Я так задивляюсь на цього блондина, що пропускаю момент, коли він піднімає на мене погляд. Стає ніяково, адже він може подумати, що я на нього витріщалася. І байдуже, що так і було! 

Відвертаюсь до барної стійки та берусь розмовляти з барменом про те, чи все тут добре. Почуваюсь зараз спійманою на гарячому, і байдуже, що до цього блондина я байдуже ставлюсь. 

– Поліно, – чую за спиною голос Інни – і хочу крізь землю провалитися. Натягую на обличчя усмішку, і байдуже, що вона далеко не щира, і повертаюсь до неї обличчям. Бачу поруч з нею того самого блондина – і стає ніяково. – Хочу познайомити тебе з моїм братом. Він спеціально на день народження прилетів. Це Ігнат.

– Поліна, – кажу стримано. – Управителька цього ресторану. 

Ігнат усміхається мені й руку простягає. Доводиться вкласти свою руку у його, і знову він дивує – цілує мою кінцівку. 

У мене навіть подих збивається. Просто не чекала такого. Інна теж. І не лише вона.

– Що за джентльменські замашки, Ігнате? – невдоволено питає Діма. Він також приєднується до нас, але задоволеним не виглядає. 

– Я просто зачарований красою Поліни, – Ігнат відпускає мою руку, але продовжує тримати в напрузі. – Не дарма так далеко їхав. Можливо, долю свою зустрів. 

– Братику, не перебільшуй, – сміється Інна. – Ніколи не думала, що ти належиш до людей, які закохуються з першого погляду. 

– Та я і сам не знав, – хмикає. – Поліно, я сподіваюсь, що ваше серце вільне і в мене є шанс. 

– Пробачте, та я не шукаю стосунки, – кажу під прямим поглядом Діми. Мені здається, що він хоче щось сказати, але тримається, щоб себе не видавати. Впевнена, що наречена не знає про наше спільне минуле. 

– Не повірите, Поліно, але я теж, – усміхається Ігнат. – Та доля ще та жартівниця. Все може змінитися будь-якої миті. 

Цікаво, чи говорив би він так, якби знав, що у мене є син? А може, варто розповісти? Одразу перевірю його реакцію. 

– У мене є син Рома. Йому сім років, – кажу прямо. 

– І що? Я люблю дітей, – Ігнат зовсім не дивується. Здається, для нього дитина дійсно не проблема, і це несподівано та приємно. 

– Від коли це? – фиркає Інна, а Ігнат дивиться на неї невдоволено. 

Якщо чесно, то він мені подобається. Приємний такий. Тільки я дійсно не готова до стосунків. Особливо – з братом нареченої мого колишнього нареченого…

Хух! Вимовила таки! Аж самій смішно від абсурдності цієї ситуації. 

Добре, що мене кличуть на кухню і на цьому розмова закінчується, а коли повертаюсь у зал, ні Інни, ні її родичів тут немає. І головне, що немає Діми. Навіть дихати легше за повної їхньої відсутності. Шкода тільки, що це ненадовго.