Розділ 7

– Ти за мною слідкуєш? – намагаюсь говорити впевнено, але всередині все стискається від страху. Я й подумати не могла, що Діма може слідкувати за нами, чи то за мною.

– Як бачиш, так, – цідить. – То ти скажеш, що відбувається? Які справи у тебе з моїм батьком?

– Жодних справ, – кажу. – Він просто хотів поговорити.

– Про що?

– Про тебе, – вирішую цього разу сказати частину правди. – Твій батько хвилюється, що ти можеш кинути свою наречену через мене. Сказав триматись від тебе подалі. 

– Це точно? – Діма мені не вірить.

– Ти ж сам знаєш, що я йому ніколи не подобалася, – відповідаю. – З роками нічого не змінилося. Не розумію тільки, чому він хвилюється. Твоя наречена – ідеальна кандидатка на роль невістки. Невже ти дійсно можеш проміняти її на мене? 

Діма мовчить. Я чекаю на чергову порцію образ, але він продовжує мовчати. 

Розумію, що на цьому треба закінчувати, але, коли хочу піти, він хапає мене за руку і змушує йому в очі подивитися. 

– Ти точно нічого від мене не приховуєш? – цідить. 

– Точно, – видихаю. – Відпустиш? Мене син вдома чекає. 

Коли Діма чує про сина, миттєво мою руку відпускає, ще й відступає на крок. Я ж не чекаю продовження розмови й швидко йду в під’їзд. Нехай далі зі своїм батьком розбирається, а я проведу свято для його нареченої, а тоді на три дні буду вільна. Треба тільки якось пережити ці два дні, а потім буде краще. 

Коли повертаюсь додому, йду відразу до сина. Він знову грає у свої ігри, а я сідаю поряд і цілую його в щоку. 

– Не пізно для ігор? – питаю. 

– Я ще не хочу спати, – Рома вимикає гру, а тоді й комп’ютер. Повертається  в кріслі й уважно дивиться. Я напружуюсь. Знаю: коли у нього такий зосереджений погляд – будуть звучати запитання. – Мамо, можна запитати дещо про тата? 

– Звісно, – киваю. Мені знову нічим дихати, але я завжди готова поговорити. Ховатись і переносити розмову на потім немає сенсу. Мій син хоче знати, хто його тато, а я не маю права це приховувати. 

– Ти говорила, що він працює дуже далеко і не може зараз приїхати, – розмірковує. – А ти впевнена, що колись він повернеться? 

– Я не знаю, – кажу чесно. – Але дуже хочу, щоб це сталося. 

– Я теж, – шепоче. – Просто друзі часто питають, коли мій тато приїде, а я не знаю, що їм сказати. Моя правда для них схожа на вигадку. Вони не вірять. 

– Я розумію, синочку, – кажу. – Я спробую з ним зв’язатися. Можливо, вийде. 

– Справді? – очі сина миттєво загоряються, а я дурепою почуваюсь. Дала йому надію, і що з того? – Це так круто! Дякую, мамо!

Рома міцно обіймає мене за шию, а я ледве тримаюсь, щоб не плакати. Цілую його в щоку і залишаю кімнату. Йду в душ і вже там дозволяю собі поплакати. Вода приховує мої сльози та схлипи. 

Я так чекаю, коли Рома стане трохи старшим і я зможу розповісти йому все. А з іншого боку – дуже боюсь цього моменту. А що, коли він мене не зрозуміє? Це ж я зробила вибір за нас усіх. Рятувала маму і його, але… завжди думаю – а може, я щось пропустила? Може, був шанс якось інакше все вирішити? 

І хоча я досі не знаю, чи був якийсь інший варіант, ці думки не дають мені спокою. 

Лягаю спати, не повечерявши. Немає ні настрою, ні апетиту. Дістало все це. Я ще якось жила до появи Діми тут, а зараз наче на пороховій бочці. Не знаю, що робити. Тікати більше нікуди. А може, і не треба?

Наступного ранку мама готує млинці, і мені таки вдається запхати у себе кілька штук. Розумію, що морити себе голодом не можна. Я маю бути сильною і здоровою заради сина. 

На роботі відбувається справжнє божевілля. Зал готують до дня народження, і Інна прибуває біля обіду, щоб усе проконтролювати. Цього разу вона не з Дмитром, а зі своєю мамою. Жінка дуже гарно виглядає. Видно, що у свою зовнішність втюхує не малі суми. 

Ми знайомимось, і я продовжую працювати. Радію, що хоча б Діма тут не з’являється, але в обідню перерву його автівка паркується перед вікнами й Дмитро виходить на вулицю. У його руках великий букет червоних троянд, і Діма заходить з ним у ресторан. 

Я завмираю біля барної стійки, коли він проходить повз. Діма в мій бік навіть не дивиться. Він йде до нареченої та дає їй букет. Цілує в губи – і мій світ знову здригається. В черговий раз почуваюсь непотребом, а все тому, що мій статус нижче, ніж у цієї Інни.

Прошу офіціантку прийняти у них замовлення, а сама йду в кабінет. Берусь за накладні, щоб забити чимось голову. Виходить так собі, бо всі думки про Діму та Інну цю. 

Серце швидко б’ється об груди, і я відчуваю сльози на очах. Не розумію, чому знову плачу. Стільки часу минуло. Я думала, що сліз більше не залишилося. 

Не встигаю розридатися повністю, тому що несподівано двері відчиняються, і на порозі з’являється незнайомий мені чоловік. Він здивовано дивиться на мене, а я – на нього. 

– Ви дверима помилилися, – кажу і поспіхом витираю сльози зі щік. 

– Мабуть, – усміхається. – Я так розумію, вбиральня не тут.