Розділ 6

Наступного ранку я вперше за кілька років готова залишитися вдома і не йти на роботу. Не хочу бачити Діму і його наречену. Мені здається, що я цього не витримаю. 

І наче змирилася. Прийняла таку реальність, але тільки-но подумаю про це – так боляче стає.

– Може, сьогодні вдома залишишся? – питає мама за сніданком. Схоже, і вона помічає, що зі мною щось не так.

– Ні. Роботи багато, – кажу. 

Збираюся і їду до ресторану. Залишаю один столик біля вікна для Діми і його нареченої. Як би не намагалася викинути всі думки про нього з голови – нічого не виходить. 

Чим ближче до обіду, тим сильніше моє бажання заховатися кудись. Та з іншого боку, дуже цікаво побачити наречену Діми. Ту, яка сподобалася Олександру Ігорьовичу. 

– Усе буде добре, Полю, – запевняє мене Даша, коли розповідаю їй усе. У мене є трохи часу зараз, тому вирішую її набрати, щоб почути слова підтримки. – Ти, головне тримайся, і не показуй, як тебе це зачіпає. Ну є у нього наречена, і що? Ти дійсно думаєш, що він щасливий з нею?

– Я про це взагалі не думала, – кажу. 

Помічаю, як на стоянці з’являється знайомий автомобіль і швидко завершую розмову. Не можу відірвати погляду від Діми, коли він залишає салон, а тоді обходить автомобіль і, як справжній джентльмен, відчиняє двері для своєї нареченої. Навіть руку їй подає. 

У грудях болюче стискається щось, коли бачу її. Красива, елегантна і просто ідеальна. Саме так я її й уявляла. Макіяж, темне волосся падає на спину і блищить на сонці. Сукня, туфлі на підборах. Ідеальна фігура. Мабуть, вона модель.

В цей момент мені кортить крізь землю провалитися. Дивлюсь на неї й на Діму та розумію, що ось його ідеальна пара. Не я. Бідна дівчина з купою проблем за спиною. Такий, як він, заслуговує кращого. 

– Яка гарна, – протягує поруч Оля. – Здається, я вже десь її бачила. Точно! Це ж модель Інна Власова! Вона дуже популярна зараз!

Отже, модель. Я не помилилася.

Тим часом пара заходить всередину, і Оля одразу йде до них. Проводить до столика, і Діма відсуває для дівчини стілець. Вони сидять до мене в півоберту. Розмовляють. 

В якийсь момент погляд Дмитра торкається моєї персони. Всього на частку, секунди й знову до неї повертається. 

Вони роблять замовлення і, поки чекають, продовжують розмову. Я помічаю на пальці дівчини обручку, а тоді Діма бере її руку у свою. Коли Даша говорила, що він її не кохає, я їй вірила, але зараз уже й не знаю. 

Хіба може чоловік так дивитися на жінку, якщо нічого до неї не відчуває?

Щоб не витріщатися на них надто відкрито, вирішую трохи перепочити. Йду у свій кабінет і берусь за звірку накладних. Так хоча б думати про цих двох не буду. 

Минає хвилин сорок, коли у двері стукає Оля, і я розумію, що рано розслаблялася.

– Поліно, гості хочуть з вами поспілкуватися, – повідомляє. 

– Які саме? – питаю обережно.

– Той чоловік, що привозив вас вчора, і його супутниця, – відповідає.

В принципі, я навіть не здивована. Розуміла, що так просто нічого не закінчиться. Доводиться йти, адже в першу чергу я управитель цього закладу, а в другу – все інше. 

Намагаюсь сильно не шкутильгати, поки йду до цієї пари, але погляд Дмитра все одно зосереджується на моїй нозі. 

Навіть не знаю, де беруться сили, щоб натягнути на обличчя милу усмішку, хоча всередині все болить і дихати важко.

–  Доброго дня! Мене звати Поліна. Я – управитель цього ресторану. Чим можу вам допомогти? – на Діму не дивлюсь. Тільки на його наречену з дивовижно довгими віями. 

– Доброго дня! – вона мені усміхається у відповідь. – Ми з нареченим приїхали зі столиці до вас. Скажу чесно, не очікувала нічого дивовижного від вашого закладу, але мені сподобалось тут. Страви чудові. Інтер'єр теж.  

– Дякую, – киваю. 

– Саме тому я вирішила, що хочу святкувати свій день народження тут. Це можливо? – питає. 

От тепер у мене ступор. Я-то думала, що це наша перша та остання зустріч, а воно он як склалося. День народження хоче святкувати.  

– Не можу так точно сказати, – відповідаю. – Коли це має бути? 

– Післязавтра! – випалює. – Я готова платити за терміновість. 

От тепер дивлюсь на Дмитра, який просто сидить і мовчить. Я не розумію, подобається йому ідея цієї дівчини чи ні, але сама, на жаль, відмовити не можу. 

– Я думаю, що можливо, – кажу. – Тільки треба знати точну кількість гостей та обрати меню. 

– Прекрасно! – плескає в долоні. – Дімочко, як тобі ідея святкувати тут? Я думаю, що ця мила жінка нам у всьому допоможе!

Жінка? Вона мене жінкою назвала? Так ми ж з нею одного віку і себе вона жінкою точно не вважає!

– Я не проти, якщо ти хочеш, – спокійно відповідає і на мене витріщається.

А я – проти. Тільки, на жаль, мене ніхто запитувати не буде.