Розділ 5.1

Тішить те, що мої страхи не здійснюються. Діма не з’являється у ресторані до самого вечора. У мене навіть з’являється надія, що його немає в місті. Можливо, він передасть управління заводу комусь іншому. Все-таки зараз завод у поганому стані, і щоб витягнути його з цієї прірви, треба багато сил та часу. 

До вечора моя нога болить так само сильно. Коли залишаю ресторан, вирішую спочатку піти в аптеку, яка розташована неподалік, а потім додому. Та встигаю лише кілька кроків зробити, коли на територію ресторану заїжджає знайомий Mercedes. 

Серце на мить зупиняється, а тоді починає битися швидко-швидко. Не розумію, чому Діма приїхав. Вирішив перевірити, чи жива я до кінця дня? 

Поки думаю про його мотиви, Mercedes зупиняється поряд, і бокове скло опускається вниз. 

– Сідай! – командує Діма. 

– Навіщо? – збентежено питаю. 

– Поговорити хочу. Сідай, – повторює нетерпляче.

Я можу відмовитись і з гордо піднятою головою шкутильгати до аптеки, але чи є у цьому сенс? Діма хоче поговорити. То, може, варто послухати його? 

Відчиняю двері та сідаю всередину. Встигаю лише зачинити їх, як автівка починає рухатись. 

– Це тобі, – мені на коліна опускається пакет з логотипом аптеки. Я розумію, що Діма купив ліки, і не можу второпати, навіщо він це зробив. 

– Навіщо? – питаю і на нього дивлюсь.

– Які б не були між нами стосунки, я не хочу почуватись винним. Залікуєш рани вдома, якщо відмовилась їхати в лікарню, – пояснює сухо. 

– Дякую, – це дуже несподівано, але приємно.

– Це нічого не змінює, – карбує. 

– Звісно, – погоджуюсь. 

Далі їдемо мовчки, і лише за кілька хвилин розумію, що ми практично біля мого будинку, але я не говорила Дімі адресу. 

– Звідки ти знаєш, де я живу? – випалюю сердито.

– Для мене не проблема дізнатися, – спокійно відповідає. – А ще я знаю, що живеш ти з мамою та сином. Отже, син. 

– Так, – кажу, ковтаючи клубок у горлі. 

Автомобіль зупиняється у дворі мого будинку, і я помічаю Рому на майданчику з друзями. Всі вони роздивляються дорогу автівку, а я не хочу, щоб Діма побачив сина. 

– Дякую за ліки. Я піду, – кажу і хапаюсь за двері, але наступні слова Діми вводять мене в ступор:

– Завтра сюди приїде моя наречена. Підготуй для нас столик на обід.

– Добре, – кажу, проковтнувши гірку грудку. Я не знала, що у Діми є наречена. Чомусь як дурепа вірила, що він, точно так само як і я, не зможе більше будувати стосунки. Помилилася. Не можу тільки я. 

– Більше нічого не скажеш? – Діма погляду з мене не зводить. 

– А що ти хочеш почути? Бажаю вам щастя, – шепочу. Дуже боюсь, що Діма зрозуміє мій біль, тому тримаю його дуже глибоко всередині. 

– Дякую, – криво усміхається. 

На цьому закінчуємо. Я залишаю салон і швидко йду до під’їзду, наскільки дозволяє нога. І тільки в момент, коли за спиною зачиняються важкі залізні двері, мене просто розриває. Я присідаю і закриваю обличчя руками. Хочу кричати, але натомість кусаю вуста і тихо ридаю. 

Я не хотіла, щоб усе було так. Я кохала Діму. Шкода, що в житті бувають моменти, коли від нас взагалі нічого не залежить, або ж навпаки – від нашого вибору залежить дуже багато. 

– Ти знову пригнічена, – говорить мама за вечерею. – Все через нього?

– Мамо, давай не будемо, – прошу. 

Коли повернулася додому, мами не було у квартирі. Я навіть зраділа. Обробила подряпини, наклала пов’язку на ступню і випила ліки. Та мама все одно зрозуміла, що я не в порядку. Вона знає мене краще за будь-кого. 

– Будемо, – наполягає. – Я бачу, що ти тримаєшся з останніх сил. Якщо з тобою щось станеться, хто Рому на ноги буде ставити? 

– Я буду ставити. Я знаю, що це мій обов’язок, – шепочу.

Залишаю кухню і йду в кімнату до сина. Він уже спить, і я поправляю ковдру і цілую його в лоба. 

Я часто думаю про те, що буде, коли Діма дізнається правду. Чи прийме він Рому? Чи пробачить мені, що обрала маму, а не його? 

Та з іншого боку, в Діми є наречена. Отже, не потрібен йому Рома, і правда не потрібна. То, може, варто нарешті знайти в собі сили та відпустити? Так усім буде краще. Особливо мені, а то точно доведу себе цими думками до краю.