Розділ 5

Зціплюю зуби, щоб Діма не бачив, що мені боляче. Тішить те, що машина мене не вдарила дуже сильно. Просто штовхнула на асфальт. Та нога все одно болить, і це дуже погано, адже мені треба працювати.

– За мене тримайся, – Діма подає свою руку, а я її ігнорую. Встаю сама, але нога дико болить. 

– Обійдусь, – кажу. – Їдь, куди їхав. 

Бачу, що мій автобус якраз зупиняється, щоб забрати пасажирів, і хочу піти, але Діма знову вирішує все по-своєму. 

– Поїхали в травмпункт, – заявляє, схопивши за руку.

– Я ж сказала, що все добре, – випалюю. – Відпусти. 

– А мені здається, що ти брешеш. В черговий раз, – холодно заявляє і робить те, від чого у мене перехоплює подих. Діма піднімає мене на руки та несе до автомобіля. Робить це так легко, наче я нічого не важу. – Двері відчини. 

Роблю, як він каже, й опиняюсь на сидінні. Розумію, що говорити щось немає сенсу. Діма все одно зробить по-своєму. 

Він сідає за кермо і продовжує рух, а я боюсь у його бік подивитися. Серце сильно б’ється об груди, і я не знаю, навіщо він це робить. Краще б залишив мене на тій дорозі. 

– Кажи, де у вас тут травмпункт, – говорить доволі спокійно.

– Завези мене на роботу, – прошу. 

– Вперта дурепа! – злиться. – А якщо проблеми з ногою? Я ж бачу, що тобі боляче!

– Не бачиш ти нічого! – випалюю і пізно розумію, що сказала трохи не те. – Будь ласка, відвези мене на роботу. 

Діма мовчить. Я бачу, що він звертає на потрібному мені повороті, отже, їде до ресторану. Я ж дивлюсь на долоню, на коліно і відвертаюсь до вікна, щоб Діма не бачив, як мені погано зараз. 

Здається, ще трохи – і я просто здамся. Розревусь перед ним і скажу всю правду. Але є ще трохи сил, хоч і не знаю, звідки вони беруться. 

– Як твій батько? – питаю несподівано навіть для себе.

– Прекрасно, – карбує. – Чому ти питаєш про нього? 

– Просто так, – кажу. 

– Нічого не буває просто так, – Діма зупиняє автомобіль перед вікнами ресторану, а я розумію, що тепер усі працівники побачать, з ким я приїхала. – Впевнена, що не треба в лікарню?

– Впевнена, – хапаюсь за ручку дверей. Хочу їх відчинити, але пізно розумію, що вони зачинені. – Відчини.

– У мене є кілька запитань, – заявляє. – Відповіси – і можеш йти. 

І чому я не здивована? Діма не проґавить можливості ще більше мене принизити. 

– Я слухаю. 

– Ти сказала, що зрадила мене. Хотіла кращого за мене. Чому ти опинилася тут? Щось не сходиться, – Діма погляду з мене не зводить. Дивиться прискіпливо, а я не розумію, чому він почав сумніватися. 

– Він виявився не кращим. Взяв, що хотів, і кинув мене, – вигадую на ходу. Це все?

– Я хочу знати його ім’я, – випалює.

– Для чого воно тобі? Стільки років минуло, – починаю хвилюватися. Мене лякає допитливість Діми. Невже він щось знає? 

– Просто цікаво.

– Не має значення, хто він, – кажу. – Ти маєш радіти, що я в цьому житті так нічого і не досягла. 

– То чому мені зовсім не радісно? – питає Діма, а я дивлюсь на нього і бачу себе. Розбитий, втомлений від цього всього… 

Я нічого не відповідаю, а Діма й не чекає на мою відповідь. Чую, як клацають замки, і розумію, що вільна. Спочатку хочу ще щось сказати, а потім розумію: не треба. 

Залишаю салон і, шкутильгаючи, йду до входу. Автомобіль їде тоді, коли всередину заходжу. 

Ця ранкова зустріч та аварія не дають мені спокою. Напруження не минає. Я йду у свій кабінет, обробляю рани та змінюю спідницю на штани, щоб не було видно розбите коліно. 

– Що сталося? – питає Оля, коли повертаюся в зал. Вона помічає, що я шкутильгаю, і тепер їй цікаво.

– Потрапила в невелику аварію, – кажу. – Все нормально.

– Вас привіз той бізнесмен зі столиці? – продовжує свій допит. – Ви знайомі? 

– Він мені допоміг, – кажу стримано. – Олю, щось багато питань. Тобі не здається? 

– Пробачте, – дівчина розуміє, що більше нічого цікавого не дізнається, і біжить у зал, а я берусь за роботу. 

Намагаюсь не ходити багато, тому що будь-який рух викликає болючі відчуття. Коли буду їхати додому, зайду в аптеку, щоб купити ліки та бинт. Але до цього часу ще довго, а попереду довгий робочий день.