Розділ 4.1

Прощаємось сухо біля мого будинку, і я йду всередину. Сьогодні як ніколи втомилася. Ноги гудуть, та найбільше відчувається біль у голові. Треба випити пігулку і відпочити. 

– Що з тобою? – питає мама, коли на кухні з’являюсь. 

– Втомилась, – кажу і сідаю за стіл.

– Знову бачилася з ним? – мама все розуміє. Їй нічого не треба пояснювати. 

– Так, – кажу. – Де Рома? Спить вже? 

– В ігри свої грає, – хмуриться. – Навіть не вечеряв.

Вирішую піти до сина. Мені терміново потрібна підзарядка. Рома дійсно сидить за комп’ютером, грає і навіть не чує, що я прийшла. Нахиляюсь, цілую його волосся, і син відволікається від гри.

– Привіт, мамо! – широко усміхається, і я роблю те ж саме. – Я нову гру скачав. Хочеш покажу?

– Бабуся сказала, що ти не вечеряв, – дивлюсь на сина. – Чому? 

– Я ж граю, – Рома так мило хмурить брови й зараз дуже сильно нагадує свого тата. – Я не голодний. Подивишся на гру?

– Якщо після цього ми з тобою повечеряємо, – кажу.

– Ну добре, – протягує. 

Я усміхаюсь і тріпаю його волосся. Кілька хвилин сиджу поряд і спостерігаю за тим, як син бігає містом і шукає втрачені скарби. Це такий сюжет гри у нього. А потім лягаю на його ліжко, бо так зручніше, і в якийсь момент просто засинаю. 

Прокидаюсь трохи за північ і бачу сина поруч. Він також спить і виглядає так мило зараз. Я ж встаю, тому що навіть не переодягнулася, і йду в душ. Лише на початку другої лягаю у своє ліжко, але заснути довго не вдається. 

Я думаю про Діму. Про те, як добре нам було разом. У мене в голові дуже часто з’являються думки про те, що було б, якби я відмовила Олександру Ігорьовичу і розповіла все Дімі. 

Чи змогла б я тоді врятувати маму? І що було б з нашим малюком? 

Ці питання назавжди будуть без відповідей. Та чи потрібні вони мені тепер? Я зробила все, щоб врятувати маму і сина, але не зробила нічого, щоб зберегти стосунки з Дмитром.

Так у житті буває – якщо хочеш щось отримати, доведеться щось втратити. У моєму випадку ця схема спрацювала ідеально. 

Наступного ранку я неохоче збираюсь на роботу. У мене немає сумнівів, що Діма знову приїде. Йому приносить якесь моральне задоволення те, що я страждаю. Хоча чи задоволення це? 

– Може, тобі взяти відпустку? – питає мама за сніданком. – Мені не подобається твій стан. 

– Мамо, ну яка відпустка? – зітхаю. – Нам потрібні гроші.

– Це все через нього? – мама стишує голос і хмурить брови. – Дмитро спокою тобі не дає? 

– Він має право злитися, – кажу. 

– Не має він жодного права! – мама підвищує голос. – Якби він усе знав…

– Я не хочу, щоб він знав, – зупиняю її. – Мені не потрібні проблеми з його батьком. Ми домовилися, що Діма ніколи не дізнається, що Рома – його син. У нас була угода. 

– Клята угода! – мама злиться. 

Їй доводиться припинити, тому що прокидається Рома і приєднується до нас. Снідаємо всі разом, а потім я збираюсь на роботу. Ще ніколи так сильно не хотіла йти.

Обіймаю сина на прощання, отримую важкий погляд від мами та залишаю квартиру. Йду до зупинки, яка розташована на сусідній вулиці, і знову голова забита різними думками. Я не знаю, що мені робити далі. Як тримати себе в руках поруч з Дмитром. Він не той добрий та люблячий чоловік, якого я безмежно кохала. В його очах більше немає того тепла, що було раніше. Там холодно. 

Думаю про Діму, коли переходжу дорогу, але забуваю поглянути по боках. Тільки-но ступаю на асфальт, чую свист шин по асфальту і бачу перед собою чорний Mercedes. 

Падаю на асфальт, здерши долоню до крові, і коліно теж. Хочу встати, але нога болить і кортить розревітися. Чую, як в автівці гримають двері, і бачу Діму, який біжить до мене. 

Спочатку здається, що це просто сон, адже буде дуже смішно, якщо це реально він мене збив. Або ж навпаки, взагалі не смішно. 

– Ти як? – він сідає поряд і схвильовано мене розглядає. Хочу взяти за руку, але я не дозволяю. 

– Ти вирішив мене вбити? – питаю і в очі йому дивлюсь.

Діма завмирає. Здається, навіть не дихає. Дивиться на мене і злиться. Очі знову потемніли. 

– Ти сама кинулась під колеса, – цідить. – Що, так паршиво живеться, що вирішила вкоротити собі віку? 

– Пішов ти! – випалюю і хочу встати, але біль в нозі не дає цього зробити. Кортить розревітися, але робити це перед колишнім я не буду. Не дочекається. 

– У тебе з’явилися зуби? – хмикає Діма. – Нічого собі!

Хочу відправити його туди ж вдруге, але тримаюсь. Розумію, що це нічого не змінить, а я насправді не така. Я завжди хорошою дівчинкою була.