Розділ 4

– Відпусти! – кричу і б’ю кулаками, куди можу потрапити. В плечі, груди, шию. 

Діма не реагує. За талію хапає і на себе тягне, зменшуючи відстань між нами до мінімуму.

– Не ламайся, Поліно. У мене теж є гроші, – цідить біля вуха. – Я дам їх тобі. Ти ж хочеш, хіба ні? 

Мабуть, я на це заслуговую. На таке ставлення з його боку. Але зараз мені так боляче, що дихати не можу. Нехай я продалася за гроші, але тим самим врятувала життя не лише мамі, але й Ромі. Саме ця думка не дає мені остаточно збожеволіти. 

Мені вдається визволити руку з його захвату, тому, недовго думаючи, б’ю долонею по колючій щоці. Здається, Діма такого не очікував. Він завмирає, я теж. 

Дивлюсь у його гарні очі, які зараз нагадують грозову хмару. Хочу щось сказати, але Діма робить це першим. Він хапає мене за зап’ястя і міцно стискає. Настільки міцно, що у мене сльози на очах виступають. 

– Ти не маєш жодного права піднімати на мене руку! – цідить. – Якщо у мене буде бажання – зроблю все, щоб ти залишилася без роботи й іншу не могла знайти. Цікаво, як тоді жити будеш? Підеш на трасу продавати своє тіло?

Я знову хочу його вдарити, але не можу, тому що Діма тримає моє зап’ястя. Я знаю, навіщо він це робить. Хоче мене принизити. І в нього чудово виходить. 

– Навіть якщо піду, то тебе це жодним боком не стосується! – ціджу йому в обличчя. – Ми з тобою чужі люди. Тому дай мені спокій!

– Поліно! – я чую голос Олі, а тоді вона з’являється перед нами. Дімі доводиться мене відпустити, і він швидко повертається в зал, а я продовжую стояти на місці й намагаюсь внормувати серцебиття. – А що відбувається?

– Не зважай, – відповідаю. – Ти щось хотіла? 

– Ви потрібна на кухні, – говорить. 

– Йду, – обходжу Олю і йду на кухню. Намагаюсь зібрати себе в одне ціле, але виходить так собі. Мені боляче. Боляче від того, що я нічого не можу зробити. 

Я знаю, чому Діма так поводиться. Йому також болить, і таким чином він показує мені свій біль. Його батько навмисне зруйнував два життя. Хотів кращого для свого сина, а що отримав? Скалічене життя. 

У зал не повертаюсь до того моменту, як гості йдуть. Тільки коли Діма сідає у свій розкішний автомобіль і їде геть, я видихаю. Не хочу думати про те, що тепер наші зустрічі стануть частішими. Діма купив цей завод і точно на певний час оселиться тут. 

Сьогодні я чекаю закінчення робочого дня особливо сильно. Хочу додому, щоб міцно обійняти сина і на деякий час забути про всі проблеми. 

Практично не дивуюсь, коли бачу автомобіль Максима і його самого біля ресторану, коли мій робочий час закінчується. Він чекає на вулиці, сховавши руки в кишені штанів. Йду до нього і вже здогадуюсь, чому він тут. 

– Як минув день? – питає стримано.

– Як і всі попередні, – кажу. – Чому ти тут?

– Додому тебе підвезу. Заодно поговоримо, – Максим відчиняє для мене передні пасажирські двері, а я сідаю всередину. 

Тільки-но автомобіль залишає парковку, дивлюсь на Максима і чекаю його подальших слів. Знаю, що вони будуть. Недарма ж він приїхав. 

– Давай одружимось, – випалює, дивлячись перед собою.

– Ти знову за своє? – зітхаю.

– Полю, ти сама добре знаєш, що Зубов не дасть тобі спокою, – цідить Максим. – Найближчий місяць ти маєш бути готовою, що він буде потрапляти тобі на очі. Буде дратувати та ображати. Якщо ми одружимось, усього цього можна уникнути. У мене буде право стати на твій захист. 

– Максе, дякую тобі, але не варто, – кажу спокійно. – Діма не буде тут вічно. А місяць я якось переживу. 

– Ти так сильно не хочеш бути моєю дружиною? – хмикає невесело.

– Я не хочу руйнувати твоє життя, – кажу. – У нас нічого не вийде, Максе.

Він мовчить, і я теж. Хочу, щоб Максим мене зрозумів, щоб знайшов собі ту дівчину, яка буде щиро його кохати. 

А я не така. Життя одного чоловіка я вже зруйнувала. Не хочу, щоб Максим став другим у цьому списку. 

Прощаємось сухо біля мого будинку, і я йду всередину. Сьогодні як ніколи втомилася. Ноги гудуть, та найбільше відчувається біль у голові. Треба випити пігулку і відпочити. 

– Що з тобою? – питає мама, коли на кухні з’являюсь. 

– Втомилась, – кажу і сідаю за стіл.

– Знову бачилася з ним? – мама все розуміє. Їй нічого не треба пояснювати. 

– Так, – кажу. – Де Рома? Спить вже? 

– В ігри свої грає, – хмуриться. – Навіть не вечеряв.

Вирішую піти до сина. Мені терміново потрібна підзарядка. Рома дійсно сидить за комп’ютером, грає і навіть не чує, що я прийшла. Нахиляюсь, цілую його волосся, і син відволікається від гри.

– Привіт, мамо! – широко усміхається, і я роблю те ж саме. – Я нову гру скачав. Хочеш покажу?

– Бабуся сказала, що ти не вечеряв, – дивлюсь на сина. – Чому? 

– Я ж граю, – Рома так мило хмурить брови й зараз дуже сильно нагадує свого тата. – Я не голодний. Подивишся на гру?