Розділ 3.1

Наступні два дні я знову на роботі. Не можу знайти спокою. Мені постійно здається, що ось-ось Діма з’явиться у ресторані, але його немає, і це неабияк радує. 

Максим також кудись зникає і не з’являється ці кілька днів. Швидше за все, він на мене образився, але, можливо, справа не в цьому. Я не знаю. І не наважуюсь сама його набрати, тому просто чекаю, коли він повернеться. 

На третій день Максим не з’являється, але пише мені повідомлення. Відкриваю його і мало не випускаю телефон з рук:

“Сьогодні підписуємо документи про продаж заводу. Через годину приїдемо в ресторан.”

Отже, Діма знову тут… Ця новина ніскілечки мене не тішить. Навпаки, я розумію, що сьогодні ми знову побачимось – і накриває страх. Може, варто залишити ресторан і поїхати додому? 

Ну а що? Не хочу я цієї зустрічі! Та з іншого боку, розумію, що втеча нічим не допоможе. Я не буду тікати кожного разу, коли бачитиму його. Я у себе вдома. Я пішла з його життя. Це Діма приїхав сюди й вирішив зламати мене тут. 

Є ще надія, що йому просто байдуже і він не буде мене діставати, але вона дуже мала. Діма буде мстити. Я знаю це. Він не пробачив мені за ці роки, і не пробачить зараз. 

Даю завдання офіціанту накрити стіл на чотири особи, як було минулого разу. Сама ж ходжу залом туди-сюди та чекаю на гостей. Коли минає година, перед вікнами зупиняється той самий Mercedes, а позаду нього – Audi Максима. 

Я бачу, як з автівки виходить Діма і повертає голову до вікна. Наші погляди зустрічаються, і я відчуваю, як по спині біжить холодок. Діма відвертає голову, і в цей час я бачу, як з переднього пасажирського сидіння виходить його батько. 

Ось тут я розумію, що ідея втекти була не такою вже й поганою. 

За ці роки Олександр Ігорьович значно постарів. У нього в руках тростинка і він спирається на неї, коли йде. Я не можу сказати, що ненавиджу цього чоловіка. Хай там як, він врятував життя моєї мами, але нічого хорошого, дивлячись на нього, не відчуваю. 

Він хотів, щоб я вбила нашу з Дмитром дитину. Власного онука. 

Чоловіки заходять всередину, і зараз я дивлюсь не на Дмитра, а на його батька. Мені цікаво побачити, якою буде його реакція на нашу зустріч. Не впевнена, що Діма сказав йому про те, що я працюю тут. 

Мої припущення підтверджуються, коли Олександр Ігорьович торкається мене поглядом. Він хмуриться і блідне, наче привида побачив. 

– Привіт, Поліно, – Максим тим часом наближається до мене і показово цілує в щоку. Я такого не чекала, тому ніяковію, а от Діма хмурить брови ще більше. Схоже, і він не чекав, що Макс може таке зробити. 

– Привіт, – усміхаюсь йому. – Ваш столик готовий. Зараз офіціантка принесе меню. Можете сідати. 

– Ви разом? – несподівано питає Діма і при цьому погляду з мене не зводить. 

– Ми друзі, – відповідаю. – Найкращі. 

– Максим і Поліна навчалися в одній школі, – додає батько Макса. – Вони знають одне одного все життя. 

– Як цікаво, – кривиться Діма і йде до столу. Сідає, забирає з рук офіціантки меню, пробігається по ньому очима і знову піднімає погляд на мене. – Щось я не можу визначитися з вибором страв. Допоможете мені, Поліно?

– Для цього є офіціантка. Консультувати гостей у мої обов’язки не входить, – кажу стримано.

– Так я заплачу, – Діма показово дістає з кишені піджака гаманець і дістає кілька п’ятисоток, а тоді кидає на стіл. – Стільки достатньо? 

– Дмитре! – гиркає Олександр Ігорьович, а я дивуюсь. Від нього я допомоги точно не чекала. 

– Можете залишити ці гроші офіціантці як чайові, якщо сподобається обслуговування. Я зараз її покличу, – кажу стримано і холодно. 

Діма робить усе, щоб мене принизити. Він думає, що я поведусь на гроші. Цього разу точно ні. 

Швидко йду до барної стійки та киваю Олі, щоб обслуговувала цих гостей. Сама прямую в коридор, а звідти – на задній вихід. І знову намагаюсь вдихнути повітря, але нічого не виходить. Діма має право так зі мною вчинити. Ні, він думає, що має право на це, але насправді все не так. Шкода, що він ніколи не дізнається правду, а навіть якщо дізнається – це нічого не змінить.

Хочу повернутися назад, та коли розвертаюсь, бачу за спиною Дмитра. Він стоїть і погляду з мене не зводить.

– Тобі не можна тут бути, – кажу сердито.

– Мені можна все, – заявляє, а я не можу стримати фиркання. У цьому весь Діма. – Тобі смішно? Це я маю сміятися, адже ти кинула мене заради кращого життя, а опинилася у своєму задрипаному містечку і працюєш офіціанткою, хоча хотіла зовсім не цього.

Діма посміхається. Він розуміє, що своїми словами робить мені боляче, і це приносить йому задоволення. Я не знаю, що відповісти на його слова. Виправдання тут не допоможуть. Нападати теж не хочу. Я не така. Мабуть, краще просто піти, що й намагаюсь зробити. Тільки от Діма не відпускає. За зап’ястя хапає, на себе тягне і силою цілує. 

Агресивно намагається залізти до мого рота язиком, а я втрачаю контроль, тому що такого не очікувала…