Розділ 3

– Що це з тобою? – питає мама, коли Рома засинає, а я повертаюсь на кухню. 

– А що зі мною? – кажу, склавши руки на грудях. 

– Полю, я дуже добре тебе знаю, – хмурить брови. – Ти усміхаєшся, а очі сумними залишаються. 

– Діма в місті, – випалюю і бачу, як розширюються від здивування очі мами. – Він збирається купувати завод. 

– Ви бачились? – схвильовано питає. 

– Так. Він обідав у ресторані, – киваю. – Мамо, він мене ненавидить. Таким поглядом дивився, наче я зробила щось дуже погане. 

– Ти тільки не панікуй, – мама швидко наближається і торкається моїх плечей. – Навіть якщо він купить цей завод, це ще не означає, що ви будете бачитися кожного дня. 

Саме так і буде. Наше місто не таке вже й велике. Навіть якщо ми не будемо бачитись кожен день, я знатиму, що Діма десь тут, і спокою мені не буде. 

Не знаю, чи вдається мені запевнити маму, що все добре, але, все ще розгублена, йду до себе в кімнату і лягаю під ковдру. І хоча ноги гудуть після цілого дня на підборах, заснути не можу. 

Тільки очі заплющу – і бачу Діму. Не того усміхненого та закоханого, яким він був колись, а того, яким я сама його зробила… 

Навіть не знаю, коли мені таки вдається заснути, а зранку мене будить Рома. Сину вже не терпиться дізнатися, куди ми поїдемо спочатку, а я вирішую поїхати на ранковий сеанс у кінотеатрі. Потім можна в зоопарк і після цього у кафе. 

Ми збираємось, і син радісно підстрибує, коли залишаємо будинок. На ранковому сеансі в кіно майже немає людей. Це непогано. Можна відпочити, спостерігаючи за мультиком. 

Далі – зоопарк, і там доводиться добряче походити, шукаючи все нових і нових звірів. Поки Рома годує мавпочок з дозволу наглядача, я сідаю на лавку і набираю номер подруги. Я ще не встигла розповісти їй про приїзд Діми. Треба це виправляти. 

– Привіт! – вітаюсь, коли подруга піднімає слухавку. 

– Привіт! – чую її радісний голос. – Невже у тебе вихідний? Навіть не віриться.

– І не кажи, – хмикаю. – Ми з Ромою в зоопарку. Сьогодні він повністю окупував мій час. 

– Молодець. Йому тебе не вистачає.

– Мені його теж, – зітхаю. – Слухай, у мене є новини.

– Коли ти так говориш, мені вже страшно, – хмикає. 

– Діма в місті, – кажу. – Вчора він був у ресторані. Ми бачилися.

– Нічого собі, – протягує. – І як минула зустріч?

– Жахливо. Діма мене ненавидить. А найгірше те, що він збирається купувати завод, який належить батькові Максима. 

– Оце так новини, – хмикає невесело Даша. – І що тепер? Може, тобі варто розповісти усе Дімі? Про його батька, про хворобу мами. Про Рому, зрештою. 

– Ні, – кажу твердо. – Моя правда не має жодного сенсу. Пізно щось змінювати. Діма мене ненавидить, і має на це повне право. Я взяла гроші у його батька. Я приховала від нього народження сина.

– Полю, зупинись! – злиться Даша. – Ти взяла гроші, тому що рятувала маму. А щодо сина… якби ти відмовилась зникнути з життя Дмитра, його батько зробив би все, щоб Рома не з’явився на цей світ. Ти все зробила правильно! І не думай звинувачувати себе! 

Я вдячна Даші за підтримку. За те, що готова побачити щось позитивне навіть у негативі. Але я ніколи не прийму того, що все зробила правильно. Кожного дня думаю про те, що мав бути якийсь інший вихід. Що я зробила неправильно. Ці думки ніколи мене не залишать і я буду себе мучити ними. 

Цей день однозначно став одним із найкращих для Роми. Він такий щасливий. Багато усміхається. 

Усі ці сім років мою голову не покидала думка, що я приділяю йому надто мало часу. Після його народження почала працювати на тому заводі, який купує Діма. Потім Максим допоміг мені з роботою у ресторані. Вихованням Роми займалася бабуся, а я заробляла гроші для нас усіх.

Можливо, колись Рома скаже, що я погана мама, адже таких днів, коли ми багато часу проводимо разом, дуже мало. Зате у мого сина є все, що потрібно. Він добре закінчив перший клас, займається футболом, у нього хороша пам’ять. 

Я впевнена, що у нього амбіції його батька. У майбутньому Рома досягне небувалих висот. А зараз я буду робити все, щоб його життя було повноцінним, і єдина чорна пляма, яка не дає нам всім жити спокійно – це відсутність батька. 

Коли ми повертаємось додому, Рома йде в душ й одразу спати. Він добряче втомився, але таким щасливим давно не був.

– Тобі теж не завадить відпочити, – говорить мама, коли йду на кухню, щоб прибрати там.

– Трохи приберусь і відпочину, – кажу. – Не хвилюйся. Я звикла так жити.

– Саме це мене і хвилює, – зітхає мама. – Просто я не знаю, в який момент твої сили закінчаться. 

Страхи мами не даремні. Вона бачить, як мені важко тягнути все це на собі. Після операції вона не може працювати, тому займається домом. Я змушена і їй допомагати, і сина утримувати. 

Це важко. Навіть дуже. Але я розумію, що по-іншому ніяк. Саме тому збираю сили в кулак і працюю далі, тому що можу покластися лише на себе.