Розділ 2.1

Я рахую кожну секунду до того моменту, як гості залишать ресторан. Щось важке падає з плечей, коли Діма сідає за кермо того самого Mercedes, а Давид поруч з ним. 

Максим і його батько прощаються з ними, а я йду до барної стійки і прошу Бориса зробити мені кави. Треба брати себе в руки. Я ж сильна. Час усвідомити, що Діма тут надовго і наші зустрічі будуть частішими. 

– Що це було? – питає Максим, з’явившись поруч. – Якась дивна реакція цього Дмитра на тебе. Ви що, знайомі? 

– Знайомі, – видихаю. – Він – батько Роми. 

– Навіть так… – хмуриться. Макс явно шокований. Стоїть поруч і думає над тим, що почув щойно. – Полю, ти ж розумієш, що тепер він часто буде тут з’являтися. 

– Розумію, – видихаю. – Я все розумію, Максе. Дай мені прийти до тями. 

Максим киває, а тоді несподівано обіймає мене. Робить це на очах персоналу та гостей, а я зовсім не проти. Зараз це необхідно мені, і я не відштовхую. 

Кілька секунд так і стоїмо, а потім я відступаю. Бачу, що Максим хоче ще щось сказати, але не наважується. Розуміє, що його слова зараз не допоможуть. 

– Мені треба працювати, – кажу. – Дякую за твою підтримку. 

Максим киває і залишає ресторан, а я таки збираю себе докупи, адже розкисати під час роботи – не варіант. 

До кінця робочого дня я кілька разів ловлю себе на тому, що дивлюсь на вхід чи то у вікна. Мені здається, що Діма повернеться ще раз, але він не повертається. 

Радію, що завтра нарешті вихідний і я зможу провести його з сином. Не доведеться прокидатись рано і їхати в ресторан. Поспати довше і просто відпочити. 

Коли залишаю ресторан, бачу автомобіль Максима і розумію, що він приїхав не просто так. І йому спокою не дає новина про те, що батько Роми в місті. 

– Скоро це стане звичкою, що ти забираєш мене з роботи, – кажу, сідаючи в салон. 

Максим сидить за кермом і здається мені занадто серйозним. Повертає голову до мене, коли двері зачиняю, і видає таке, від чого у мене розпочинається істеричний сміх:

– Давай одружимось, Полю! 

– Що? – сміюсь. – Це такий жарт?

– Я не хочу, щоб Зубов до тебе наближався! Я готовий усиновити Рому. Ми будемо хорошою родиною. 

– Зупинись! – прошу його. – Я не знаю, що на тебе найшло, але ми не будемо одружуватися. Між мною і Дмитром давно нічого немає. Ми розійшлись жахливо і він не знає, що Рома – його син. 

– Так це на краще, – продовжує наполягати. – Кілька днів Зубова не буде в місті. Він повернувся у Київ, щоб ще раз детально вивчити документи на продаж, а потім повернеться, щоб підписати їх. 

Отже, у мене є кілька днів спокою.

– Максе, я дякую тобі за підтримку, але… я не готова руйнувати твоє життя, – кажу серйозно. – Ми не можемо бути разом, а тим більше – одружуватися. Я тебе не кохаю.

– Тоді я буду кохати за двох, – випалює, а моє серце стискається від болю. – Я давно хотів це сказати, але все не наважувався. Зараз просто не витримав, бо з’явився твій колишній.

– Досить, – прошу його. – Я теж тебе люблю, але тільки як друга. Я не хочу більше це обговорювати. 

Максим розуміє, що перегнув, і таки заводить двигун. Ну а я дивлюсь у бокове вікно і не знаю, що робити далі. Моє життя похитнулося після зустрічі з Дмитром. Голова розколюється, і я досі пам’ятаю, з якою ненавистю він на мене дивився. 

Всю дорогу до мого дому ми з Максимом мовчимо. А коли автівка зупиняється біля мого під’їзду, я накриваю його руку, що лежить на кермі, своєю рукою. 

– Я ціную нашу дружбу і хочу, щоб ти був поруч. Будь ласка, зрозумій мене, – прошу.

– Я розумію, – дивиться мені в очі. – Якщо буде потрібна допомога – звертайся.

– Звісно, – усміхаюсь і залишаю салон. 

Коли заходжу у квартиру, чую голос сина – і втому як рукою знімає. Я не хочу, щоб Рома бачив, як мені погано. Для нього я завжди усміхнена, і навіть зараз глибоко вдихаю, натягую усмішку і заходжу на кухню, де він з бабусею вечеряє. 

– У тебе завтра вихідний? – питає одразу.

– Так, – киваю. – Що ти хочеш робити? 

– Хочу в зоопарк, а потім – на піцу. Можна ще в кіно сходити… – перераховує все, а я усміхаюсь. 

– Думаєш, нам вистачить одного дня? – питаю.

– Звісно, – впевнено киває. – Прокинешся раненько і поїдемо. Не можна втрачати часу.

Схоже, виспатись у мене не вийде, але я зовсім не проти. Заради щастя сина готова взагалі не спати. Лиш би він усміхався так, як зараз.