Розділ 2

Я не можу вдихнути повітря. Стою як дурепа і розумію, що ось-ось втрачу свідомість. Погляд Дмитра лякає. У ньому цілий океан ненависті плескається. Схоже, і він здивований нашій зустрічі. Брови насупив. Але, на відміну від мене, тримається впевнено. 

– Поліно, ходи до нас! – кличе Максим, і я таки опановую себе. Не до кінця, але хоча б якось. 

Роблю перший несміливий крок, за ним ще один і ще. Наближаюсь до чоловіків – і шкіра сиротами вкривається від того, наскільки холодний погляд у Дмитра. 

– Хочу познайомити вас з Поліною, – продовжує Максим. – Вона – управитель цього ресторану. 

– Доброго дня, – кажу стримано і дуже сподіваюся, що мій голос не буде тремтіти. – Раді бачити вас у нашому ресторані. 

– Добрий день, – подає руку блондин та усміхається мені. – Я – Давид. 

– Поліна, – вкладаю свою долоню у його й одразу забираю. 

– Полю, познайомся ще з Дмитром, – продовжує Макс. – Це він збирається купити наш завод. Якщо це станеться – будеш часто його тут бачити. 

Краще б він його не купував. Не хочу, щоб мій світ знову зруйнувався. Я ж жила стільки років з думкою, що ми більше ніколи не побачимось, а тут такий сюрприз!

– Ми завжди раді вас бачити, – кажу і подаю свою руку, щоб привітатися. Діма дивиться на неї як на отруйну змію, а тоді ховає свої у кишені штанів. Показово не торкається мене. Ну що ж, має на це право. 

Максим не розуміє такого ставлення і хмуриться, а я руку забираю і веду гостей до столика. На Діму стараюсь не дивитися. Краще просто думати, що ми незнайомці. 

Чоловіки сідають за стіл, і я залишаю зал. Мені треба кілька хвилин, щоб зібрати себе докупи й нарешті зробити такий необхідний вдих на повні груди. 

Одразу йду до заднього виходу й, коли опиняюсь на вулиці, хапаюсь за стіну і кілька разів глибоко вдихаю. Серце готове ось-ось вистрибнути з грудей. Руки пітніють і тремтять. 

Мені неймовірно важко бачити Діму перед собою. Бачити ненависть у його очах. І розуміти, що я на цю ненависть заслуговую. Я готова стояти тут до того моменту, коли чоловіки закінчать обід і підуть, але треба повертатися. Моя робота – слідкувати за тим, щоб у ресторані все було добре, саме тому якось опановую себе і повертаюсь у зал. 

Діма продовжує сидіти за столом, п’є воду зі склянки й нічого не їсть. Мабуть, не хоче через те, що я тут працюю… 

Наші погляди знову зустрічаються – і мороз біжить шкірою. Відвертаюсь першою, тому що не в силі терпіти його погляд. Зупиняюсь біля барної стійки та питаю в офіціанта Бориса як тут справи. 

Кілька хвилин розмовляю з ним, а тоді знову тікаю на кухню, тому що відчуваю на собі погляд Дмитра. 

Зупиняюсь у коридорі, знову намагаюсь дихати, але не сильно допомагає, тому що там з’являється Діма. Я знала, що він не витримає і спробує поговорити. Але не думала, що це станеться так швидко.

– Яка зустріч, Поліно, – заявляє холодно, розглядаючи мене прискіпливо. 

– Чого ти хочеш? – питаю, дивлячись йому в очі.

– Нічого, – криво усміхається. – Вирішив привітатися. Все-таки не чужі люди. 

– Чужі, – виправляю його. – І ти сам це знаєш. 

– Як життя? Не думав, що ти повернулася у це місто. Все-таки у тебе такі амбіції були. Плани, мрії. 

Діма насміхається, я це добре розумію. Він краще за будь-кого знає, про що я мріяла. Чого прагнула. А в результаті повернулася в рідне містечко, працюю в ресторані і нічого з моїх мрій не втілилося у життя. 

– Дімо, мені треба працювати, – хочу обійти його, але несподівано чоловік хапає мене вище ліктя і нахиляється так, щоб його очі були навпроти моїх. 

– Я не бачу каблучки, Поліно. Невже той, з ким ти мене зрадила, не покликав тебе заміж? А як же дитина? Ти ж народила від нього, чи не так? 

Діма навіть не уявляє, що не було ніякого “іншого”. Я ніколи його не зраджувала. А мій син – і його син також. 

– Мені треба йти, – хочу забрати руку, але Діма тримає міцно. Я не розумію, чого він хоче. Ми чужі люди. Давно чужі. 

– Я збираюсь купити завод, – заявляє. – Тому готуйся до того, що тепер ми будемо бачитися частіше.

– Це погроза? – злюсь.

– Думай як хочеш. Просто попередження, – усміхається і нарешті відпускає. Я продовжую стояти на місці, а він повертається у зал. 

Дивлюсь у спину своєму першому коханню і не вірю, що все до цього дійшло. Ми так палко кохали одне одного. Планували весілля. 

А потім все пішло шкереберть. Я не вірю, що весь той жах доведеться переживати знову. І не хочу, щоб Діма побачив нашого сина. Вони дуже схожі, і якщо зараз Діма й думки не припускає, що Рома може бути від нього, то, побачивши його – все може змінитися. 

Я рахую кожну секунду до того моменту, як гості залишать ресторан. Щось важке падає з плечей, коли Діма сідає за кермо того самого Mercedes, а Давид поруч з ним. 

Максим і його батько прощаються з ними, а я йду до барної стійки і прошу Бориса зробити мені кави. Треба брати себе в руки. Я ж сильна. Час усвідомити, що Діма тут надовго і наші зустрічі будуть частішими.