Розділ 1.1

– Як справи на роботі? – питає мама, коли на кухню повертаюсь. Сідаю за стіл, і поряд з’являється чашка ароматного чаю. 

– Як завжди, – кажу. – Бенкет минув чудово. Гості задоволені. 

– А ти як? – мама погляду з мене не зводить. Це вже традиція у нас така. Кожного вечора, коли я повертаюсь додому, мама питає про мій стан. Вона знає все, що мені довелося пережити, і дуже хвилюється, щоб в якийсь момент у мене не опустилися руки. 

– Усе добре, мамо, – запевняю її. – Справді. 

– Може, варто нарешті відпустити минуле? Стільки років минуло. Думаєш, Дмитро теж один усі ці роки?

– Я не знаю, – шепочу. – Може й не один. Він має право на щасливе життя. Зрадниця тут я, а не він. 

– Досить себе звинувачувати! Ти рятувала сина і мене, – злиться мама. – Якби Дмитро все знав… 

– Мамо, давай не будемо про це, – прошу. – Немає ніякого “якби”. Що сталося, те сталося. Треба жити далі. 

– Хіба ж це життя? – зітхає мама. – Навіть не знаю, що з тобою було б, якби не син. Лише він дає тобі сили жити далі. 

Це правда. Рома – моє маленьке сонце, і коли особливо важко, я пригортаю його до себе та сили черпаю. 

– А ще у мене є ти, – встаю і маму обіймаю. – Ти теж мій величезний стимул жити. 

– Полю, може, тобі варто до Максима придивитися? Він хороший. Багатий. І любить тебе. 

– Мамо, Максим – мій друг. Я нічого до нього не відчуваю, – кажу. – До того ж хресний тато Роми. Я не хочу мучити його. Навіщо робити це, якщо почуттів немає? 

Мама мовчить. Вона й сама це розуміє, але хоче для мене кращого. Щоб я одна не залишилася. Але я не одна. У мене є син, і якщо я не змогла зберегти своє кохання, то всю любов буду віддавати йому. 

Наступного ранку прокидаюсь першою і йду в душ. Збираюсь на роботу і готую собі каву. Мама ще спить, а от син у мене рання пташка, точно як я. 

– Привіт, – він з’являється на кухні сонний і шалено милий. Протирає кулачками оченята і дивиться на мене так тепло, що не можу не усміхнутися. 

– Привіт, сонце, – цілую його волосся і до себе пригортаю. – Що снилося?

– Не пам’ятаю, – відповідає. Рома сідає на крісло, а я готую його улюблене какао і млинці з повидлом. Снідаємо удвох. Я слухаю його розповіді про те, як вчора він гуляв з друзями. 

Рома дуже компанійський. З ним дружить весь двір. Мій син дійсно як те сонце. До нього так і хочеться тягнутись. А ще він дуже схожий на Діму. Просто точна його копія. Очі, губи, ніс, навіть колір волосся. Це сама доля так вирішила – вкласти в мого сина все те, що я втратила колись… 

– Завтра у мене вихідний, – кажу, миючи посуд. – Що будемо робити?

– Не знаю, – замислюється. – Мабуть, тобі треба відпочити. 

– Я не втомилася, – усміхаюсь. – Поїдемо в торговий центр. Треба купити тобі трохи літнього одягу. А ще там є піцерія. Хочеш піцу?

– Так! – Рома миттєво починає сяяти, і я усміхаюсь. 

Коли настає час йти на роботу, знову взуваю ці ненависні туфлі та цілую сина в щоку. 

– Дядько Максим повернувся. Має заглянути в гості, – кажу.

– Так це він квіти подарував? – питає син. 

– Так, – киваю.

– Я буду його чекати.

На роботу їду автобусом. Всього три зупинки – і я на місці. Оскільки сьогодні будуть гості з Києва, вирішила одягнутись трохи святковіше. Біла сукня до колін, навіть укладку зробила і макіяж. 

– Ви сьогодні такі гарні, – говорить офіціантка Оля.

– Дякую, – усміхаюсь. 

Перевіряю, як йде підготовка до відкриття, і чекаю на дзвінок від Максима. Він пише мені ближче обіду. Потрібен столик на чотирьох і смачна їжа. 

Віддаю замовлення на кухню та обираю стіл біля вікна. Думаю, що гостям тут буде затишно. 

Рівно о першій перед вікнами ресторану зупиняється чорний розкішний Mercedes. Мені цікаво, хто ж такі ці люди, що вирішили купити наш завод. Тільки подивитись не встигаю, тому що мене кличе кухар, щоб уточнити дещо. 

Офіціанти якраз накривають на стіл, і вже через кілька хвилин я знову в залі. Першим помічаю Максима і його батька. Вони розмовляють з чоловіком років тридцяти з білявим волоссям. Трохи далі, спиною до нас усіх, стоїть ще один чоловік. Тільки він спиною зараз обернутий і телефоном розмовляє. 

Та навіть так я його впізнаю. Моє серце на мить зупиняється, а тоді починає шалено битися об груди. 

Це Діма.. Мій Діма… 

Наче в повільній зйомці він повертає голову, ховає телефон у кишеню, і я бачу його обличчя. Змінився. Наче вищим став і ширшим у плечах. Справжня скеля з м’язів. Волосся таке ж темне, а очі такі ж зелені. Велика копія мого Роми.

Дмитро наближається до Максима, і чоловіки розмовляють про щось. Діма зібраний та серйозний. На людях він завжди таким був. 

Я хочу зробити крок назад. Хочу сховатися, але не встигаю. Максим помічає мене і рукою махає, а тоді мій погляд зустрічається з поглядом Дмитра – і світ зупиняється.