Розділ 1

Минуло вісім років

– Ми сьогодні чудово попрацювали, – кажу, широко всміхаючись. – Ви всі – молодці. 

 – Ви теж, – відповідає Оля. 

Я шалено люблю свою команду. Ми кілька років працюємо разом і почуваємось одним цілим. Колектив ресторану – молодий та активний. Вони як бджілки бігають поміж столів і немає жодних претензій до них. 

Я прийшла в цей ресторан працювати офіціанткою, а зараз обіймаю посаду управителя. Люблю це місце. Люблю цих людей. А ще мені подобається, коли в ресторані якесь велике замовлення і він перетворюється на справжній вулик. Саме так було сьогодні. 

Робочий день підходить до кінця, тому прощаюсь з колективом і залишаю ресторан. На вулиці темно і трохи прохолодно. Зараз початок червня, але по-справжньому сонячних днів ще не було. 

Зупиняюсь під навісом, вдихаю свіже повітря і бачу знайомий автомобіль. Усміхаюсь і йду до нього. Коли залишається кілька кроків, двері відчиняються і на вулицю виходить Максим. Бачу букет квітів у нього в руках – і так приємно стає. 

– Привіт! – вітаюсь першою, і ми обіймаємось. Максим цілує мене в щоку – і тепло розтікається тілом. Ми кілька днів не бачилися, а таке відчуття, що цілу вічність. 

– Привіт! Це тобі, – дає мені квіти, і я одразу зариваюсь у них носом. – Таксі довезе тебе додому.

– О, це так приємно, – сміюсь. Макс навіть двері для мене відчиняє. Він дуже добрий та милий. Я щаслива, що доля звела мене з ним. 

Коли автомобіль рушає, я починаю відчувати, як втомилася сьогодні. Весь день на ногах, ще й підбори такі височезні. Така політика нашого закладу – управителька завжди має бути на висоті, в прямому та переносному сенсі. 

– Я не чекала тебе так скоро, – кажу, дивлячись на Максима. Він – привабливий блондин з милими ямочками на щоках. 

– Батько викликав з відрядження. Завтра приїдуть покупці з Києва. Хочуть глянути на завод, – пояснює. 

– Нічого собі, – дивуюсь. – Є надія, що його куплять? 

– Для людей, у яких грошей кури не клюють, це доволі перспективна покупка. Мій батько втомився тягнути все на собі. Нехай цим шишки з Києва займаються, – додає Макс. 

Моє рідно місто завжди славилося цим заводом з виробництва посуду, але останні кілька років прибутку немає, і батько Макса вирішив завод продати. Довго ніхто не проявляв зацікавленість, а тут аж з Києва їдуть. 

– Як там твоя мама? – питає Максим. – Я скучив за її пиріжками. 

– Усе добре, – усміхаюсь. – Скажу, що ти приїхав – вона одразу в гості запросить. 

– Я тільки “за”, – усміхається. – А Ромка що? Допомагає мамі та бабусі?

– Звісно, – при згадці про сина так тепло на душі стає. – Він також чекає тебе в гості. 

– Обов’язково заїду, – впевнено заявляє. – Скучив за всіма. 

Максим – мій однокласник. Ми знайомі все життя. І хоча його статки значно більші за мої, він ніколи цим не хизувався. Коли я повернулася зі столиці з розбитим серцем і вагітною, він першим до мене примчав. Підтримував, поки мама лікувалася. 

А коли народився Ромка – став його хресним татом. Потім з роботою мені допоміг. Цей ресторан вважається найкращим у нашому місті. І я щаслива, що потрапила туди на роботу. Все завдяки Максу. 

– Завтра працюєш? – питає, коли біля моєї п’ятиповерхівки зупиняємось. 

– Так, – кажу. – Післязавтра вдома. 

– Я наберу тебе. Треба буде наших столичних гостей на обід зводити. Підготуєш усе? – питає Максим.

– Звісно. Скажеш тільки на котру годину і скільки вас буде, – відповідаю і нахиляюсь до Макса. Цілую в щоку та усміхаюсь. – Ще раз дякую за квіти. Вони чудові. 

– Я радий, що тобі подобаються, – Максим чекає, поки залишу салон, і тільки після цього їде. Я ж пригортаю до себе букет і заходжу в під’їзд. Всього кілька сходинок – і я під дверима рідної квартири. Вона на першому поверсі розташована, що доволі зручно.

Тихо відчиняю двері, заходжу всередину і нарешті знімаю туфлі. Хочеться стогнати від задоволення, що я і роблю, тільки тихенько. 

– Як день минув? – у коридорі з’являється мама. Вона витирає руки рушником, отже, знову щось готує смачненьке.

– Продуктивно, – кажу.

– Я бачу, – хмикає і на квіти киває. – Максим приїхав?

– Ага, – усміхаюсь. – Додому мене привіз. Поставиш квіти у воду? Я до Ромки загляну. 

Мама забирає букет, а я обережно відчиняю двері у кімнату сина. Тут горить нічник, а моє сонечко міцно спить, склавши руки під головою. Повільно ступаю, щоб його не розбудити, і присідаю на підлогу поруч з ним. Торкаюсь волосся, цілую в скроню – і відчуваю величезну любов до цього хлопчика. 

Я такий шлях пройшла, щоб він з’явився на цей світ. Кілька разів мало не втрачала його, але все закінчилося добре. Тепер Рома нагадує мені те перше шалене кохання, яке закінчилося трагедією. 

Ніколи не забуду той день, як взяла гроші на лікування мами, як збрехала Дімі та розбила йому серце, а потім мало не втратила Ромчика. Але доля дала мені шанс стати мамою, і я стала нею. Але при цьому в моїх грудях досі величезна діра.