Пролог 1.1

– Доброго дня, Поліно, – стримано заявляє і переступає поріг квартири. – Хочу поговорити з тобою. 

– Зі мною? – дивуюсь і йду за ним у вітальню. 

Олександр Ігорьович почувається впевнено тут, не те що я. Квартира-то йому належить. 

– Поліно, я знаю про твій стан, – чоловік витріщається на мій живіт, а в мене з’являється бажання прикрити його руками. Неприємний цей погляд. Точно такий самий, як сам Олександр Ігорьович. 

– Звідки? – питаю, а голос тремтить. Я ж нікому не говорила. Тільки Настя знає. Невже вона сказала? Та ні, бути цього не може! 

– Це не має значення, – продовжує сухо. – У мене є дві пропозиції для тебе. Обидві доволі вигідні. Перша – я даю тобі гроші, ти робиш аборт, і ми забуваємо, що ця вагітність взагалі була. Друга…

– Як ви можете? – випалюю емоційно. – Це ваш онук або онучка! Ви пропонуєте мені його вбити?!

– Мені не потрібні онуки від такої, як ти, – цідить чоловік, а я навіть на крок відступаю від того, як агресивно звучить його голос. – Варіант два – ти залишаєш дитину, але валиш на всі чотири сторони. Звісно, перед цим розриваєш стосунки з Дмитром. Робиш це так, щоб у нього не було жодного бажання тебе шукати. 

Через шок не знаю, що говорити. А я ще хотіла попросити у цього чоловіка гроші на лікування мами. Він – жорстокий, цинічний і просто жахлива людина. У мене немає сумнівів: якщо відмовлюсь – зі мною чи з дитиною щось станеться. Олександр Ігорьович не допустить, щоб вона народилася на цей світ. 

Поки я думаю, він дістає з кишені піджака товстий конверт і кидає його на столик. Я знаю, що там, і від розуміння цього кров у судинах холоне.

– Тут двадцять тисяч доларів. Доволі хороша ціна за те, щоб ти зникла з життя мого сина. Двічі просити я не стану – або ти береш ці гроші й обираєш один варіант, або… Сподіваюсь, що до цього “або” не дійде.

Мені до божевілля страшно зараз. Я розумію, що ніколи не зможу вбити власну дитину, тому залишається тільки другий варіант. 

Я готова померти в той момент, коли забираю той клятий конверт. У голові все ще прокручую варіанти, як можна вчинити інакше, і нічого не можу знайти. Немає інших варіантів. Я знаю, що треба рятувати маму і свою дитину. Якщо не зникну чи не зроблю аборт – цей чоловік не дасть мені жити спокійно. 

– І що ти обрала? – чоловік не приховує переможну посмішку, а я повною невдахою почуваюсь. Він сильніший. У нього є гроші, а я просто рятую свою маму і дитину. 

– Сьогодні я покину Діму і залишу це місто назавжди, – кажу, а голос тремтить. 

– Молодець, – киває і підводиться на ноги. – Скоро Дмитро буде тут, тому я піду. Сподіваюсь, що це наша остання зустріч, Поліно. 

Коли за ним зачиняються двері, я готова впасти просто на підлогу, ридати та бити по ній кулаками. Я не вірю, що найкращий день мого життя став просто жахливим. 

Мені треба вигадати, що сказати Дмитру. Кинути його з особливою жорстокістю, щоб не залишилося бажання шукати мене потім. 

Я не хочу цього, але гроші лежать у сумці, а мої речі – у валізі. Я так швидко зібрала все, що аж дивно. 

Відчиняю холодильник, дивлюсь на торт, який купила – і всередині все розривається від болю. Накриваю живіт долонею, а іншою сльози витираю. Я маю бути сильною. Заради дитини та мами, яка потребує моєї допомоги. 

А Діма… Він ще знайде своє щастя. Дівчину, яка підійде його батькові. 

Я чую, як у замку повертається ключ – і всередині усе стискається. Зачиняю холодильник і хапаюсь руками за стіл, щоб мати якусь опору. Ще трохи – і я втрачу свідомість. 

– Полю, – Діма з’являється на кухні та осяює все навколо своєю чарівною усмішкою. Саме в неї я і закохалася, коли вперше його побачила. Як же шкода, що скоро від його хорошого настрою не залишиться і сліду. 

Діма – високий, гарний, зеленоокий брюнет. Дівчата за ним табунами бігають, а він покохав мене. 

– Привіт, – вичавлюю з себе це слово і не розумію, де взяти сили, щоб продовжити розмову. 

– Що з тобою? Ти така бліда, – Діма торкається теплими долонями моїх щік і розглядає уважно. – Ти в лікаря була? Що сказав?

– Я… 

– Маленька, ти мене лякаєш, – хмуриться. 

– Дімо, я тебе зрадила, – видихаю. Він розгублено кліпає очима, а тоді починає реготати. 

– Полю, це не смішний жарт, – хмикає. – Ти не така. Ти – найкраща у світі дівчина. Ти…

– У мене буде дитина від іншого чоловіка, – знову на одному подиху вириваю ці слова з себе. Здається, зараз я втрачу свідомість. Дихати нормально не можу. 

А Діма тим часом мене відпускає, робить крок назад і проводить рукою по обличчю. Дивиться на мій живіт, тоді – знову в очі. Він починає усвідомлювати сказане мною, і це просто жахливо. 

– Я не розумію…

– Це було всього один раз. Я не знаю, що на мене найшло, – випалюю. – Ти тоді у відрядженні був. Я все порахувала. Дитина від іншого. 

Виявляється, що вигадувати на ходу не так уже й важко. Добре, що кілька тижнів тому Діма дійсно був у відрядженні. Все сходиться.