Розділ 10

Після тієї розмови на задньому дворі в кав’ярні встановилося дивне перемир'я. Хлопці домовилися: кожен має один вечір, щоб показати Майї свій світ. Без магії... ну, майже без неї.

​Побачення перше: Золотий захід з Руфусом

​Руфус не повів її в ресторан. Він повів її на дах найвищого будинку в районі, куди можна було дістатися лише знаючи секретні котячі стежки. Там уже стояв маленький столик, накритий білою скатертиною, і два келихи з ігристим нектаром, що пахнув літніми луками.

​— Майя, — Руфус узяв її за руку, і його долоня була неймовірно теплою. — Я не вмію зникати в тінях, як Бальтазар, і не знаю тисячі трав, як Коті. Але я обіцяю тобі дім. Справжній. Де ти завжди будеш у безпеці, де тебе чекатиме гаряча кава і моє плече.

​Він обійняв її, і Майя відчула себе маленькою пташкою під крилом сильного лева. Це було побачення-затишок, де серце нарешті перестало тривожитися. Коли він поцілував її в лоб, вона відчула смак сонця.

​Побачення друге: Нічний драйв з Бальтазаром

​Наступного вечора Майя вийшла з кав’ярні й побачила чорний мотоцикл, біля якого стояв Бальтазар у шкіряній куртці. Його очі горіли азартом.

​— Тримайся міцно, — шепнув він, одягаючи на неї шолом.

​Вони мчали нічним містом так швидко, що ліхтарі зливалися в одну золоту нитку. Бальтазар привіз її до старого занедбаного парку атракціонів, який він оживив одним помахом руки — вогні колеса огляду спалахнули фіолетовим, а в повітрі закружляли магічні світлячки.

​— Зі мною ніколи не буде нудно, Майя, — він притиснув її до холодного металу конструкції, і його поцілунок був диким, зі смаком адреналіну та нічної прохолоди. — Ти — вогонь, і я хочу горіти разом з тобою.

​Це було побачення-вибух, від якого паморочилося в голові й хотілося кричати від щастя.

​Побачення третє: Шепіт зірок з Коті

​Коті запросив її до своєї таємної оранжереї в підвалі кав'ярні, про яку вона навіть не здогадувалася. Там цвіли квіти, що розпускаються лише раз на сто років, а на стелі магічно відображалося справжнє зоряне небо.

​Вони пили чай із білого лотоса і розмовляли про все на світі: про книги, про таємниці всесвіту, про те, як важливо чути тишу.

​— Майя, я бачу твою душу, — тихо сказав Коті, поправляючи окуляри. — Я не хочу володіти тобою. Я хочу бути твоїм відображенням. Твоїм спокоєм. Ти — найкраще, що я вивчив за всі свої життя.

​Він прочитав їй вірш мовою стародавніх лісів, і Майя відчула, як її душа наповнюється світлом. Це було побачення-сповідь, де слова важили більше за дотики.

​Коли Майя повернулася до своєї кімнати після третього побачення, вона сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Промінчик застрибнув їй на коліна і співчутливо муркнув.

​— Як же мені вибрати, малий? — прошепотіла вона. — Один дарує мені дім, інший — крила, а третій — саму себе...

​Тієї ж миті у двері кав'ярні хтось дуже тихо, але наполегливо постукав. Це не був клієнт. Це був Віктор, але він виглядав інакше — блідий, зі скляними очима.

​— Майя... допоможи... — прохрипів він через щілину. — Вони прийшли за мною... Ті, хто стоїть над Мисливцями. Вони знають про вас усіх.

​За спиною Віктора в нічному небі почали згущуватися дивні, важкі тіні у формі величезних вовчих голів. Старі вороги котів — Клан Сірих Вовків — нарешті знайшли їхнє сховище.