Розділ 8

Після перемоги над Віктором кав’ярня змінилася. Вона стала живою. Майя нарешті втілила свою мрію: розставила м’які крісла кольору карамелі, розвісила фотографії вуличних котів, які знайшли дім, і навіть дозволила Коті вирощувати магічну м’яту прямо на підвіконнях.

​Але найбільші зміни сталися всередині команди.

​Одного вечора, коли останній гість пішов, а Руфус і Коті поїхали на ринок за свіжими вершками, Майя залишилася сама зачиняти заклад. Ну, майже сама. У кутку, на своєму улюбленому шкіряному кріслі, нерухомо сидів Бальтазар.

​Він не був у подобі кота. Він сидів у людській формі, розглядаючи порожню чашку в руках. Його зазвичай гострі риси обличчя в напівтемряві здавалися м’якшими, а в сірих очах відбивалися вогники гірлянд.

​— Ти знову засиджуєшся допізна, — тихо сказала Майя, знімаючи фартух. — Тобі теж потрібен відпочинок, навіть якщо ти «господар ночі».

​Бальтазар підняв погляд. Раніше він би відповів якоюсь колючою фразою, але зараз він просто мовчав, спостерігаючи, як Майя підходить ближче.

​— Чому ти це зробила? — раптом запитав він. — Ти могла взяти гроші, які пропонував Віктор за мовчання. Ти могла піти до своєї мами, знайти спокійну роботу. Чому ти ризикувала життям заради нас... заради мене?

​Майя зупинилася за крок від нього. Запах грози та полину, який завжди йшов від Бальтазара, тепер не лякав її. Він притягував.

​— Тому що я побачила твій біль, Бальтазаре, — чесно відповіла вона. — Ти ховаєшся за своєю злістю, як за парканом. Але я бачила, як ти дивишся на Промінчика. Я бачила, як ти захищав мене від Мисливця. Ти не злий. Ти просто... самотній. Як і я.

​Бальтазар різко встав. Він був набагато вищим за неї, і Майї довелося закинути голову, щоб дивитися йому в очі. У залі стало так тихо, що було чути лише дощ, який знову почав бити у скло.

​— Самотність — це безпека, — прошепотів він, схиляючись до її обличчя. — Коти гуляють самі по собі, Майя. Так було завжди. Довіра — це слабкість.

​— Тоді я — найслабша людина у світі, — Майя не відвела погляду. — Бо я довіряю тобі.

​Він простягнув руку. Його пальці, довгі й холодні, обережно торкнулися її щоки. Це був рух, сповнений такої ніжності, якої Майя ніяк не очікувала від «чорної грози» кав’ярні. Його дотик обпікав, наче лід на гарячій шкірі.

​— Ти не знаєш, що таке кохання кота-перевертня, — його голос став низьким, вібруючим. — Це не квіти й цукерки. Це вірність до останнього подиху. Це власництво. Якщо я впущу тебе в своє серце, я ніколи тебе не відпущу. Ти готова до цього, маленька людино?

​Майя відчула, як серце калатає в грудях, наче пташка в клітці. Вона зробила останній крок, скорочуючи відстань між ними до нуля, і поклала долоні на його плечі.

​— Я готова, — видихнула вона.

​Бальтазар заплющив очі, притискаючи її до себе. Це не був поцілунок — принаймні поки що. Він просто вдихав запах її волосся, аромат кави та ванілі, який тепер назавжди асоціювався у нього з домом.

​Але за вікном, у світлі вуличного ліхтаря, стояв Руфус. Він бачив їх через скло. Його обличчя було непроникним, але руки, стиснуті в кулаки, видавали його почуття. Руфус був тим, хто перший впустив Майю в кав’ярню. Він був тим, хто мовчки оберігав її щодня.

​І тепер він бачив, як його найкращий друг і його найбільша слабкість знаходять одне одного.

​Любовний трикутник у кав’ярні «Cat's & Cups» тільки починав закручуватися. І якщо Бальтазар був грозою, то Руфус був сонцем. А Майї доведеться вибирати, яке світло їй ближче.