Розділ 1

Дощ не просто йшов — він намагався вигнати з вулиць останніх перехожих. Майя щільніше загорнулася в старий кардиган, який вже давно промок наскрізь. Холодна вода затікала за комір, але дівчина цього майже не помічала. У її руках, притиснутий до самих грудей, лежав маленький клунок — руде кошеня, чиє хутро злиплося від бруду та крові.

​Воно майже не дихало. Тільки слабке, ледь відчутне тремтіння під пальцями Майї давало надію.

​— Тримайся, малий, — прошепотіла вона, прискорюючи крок. — Вдома не можна... мама... алергія...

​Вона знала, що мама знову почне задихатися, варто лише Майї переступити поріг із твариною. Батько пішов сім років тому, залишивши їх у цій стерильно чистій квартирі, де не було місця ні для радості, ні для котів.

​Раптом попереду блиснув теплий вогник. Кав’ярня «Cat's & Cups». Вона завжди здавалася Майї дивною: занадто вишуканою для цього району, з важкими дубовими дверима та дивними бариста, які ніколи не посміхалися, але рухалися з неймовірною грацією.

​На дверях висіла табличка «ЗАКРИТО».

​Майя не вагалася. Вона почала гатити у двері кулаком, ігноруючи правила пристойності.

​— Будь ласка! Відчиніть! — кричала вона крізь шум зливи. — Йому погано! Допоможіть!

​За дверима панувала тиша. А потім... почулося дивне, низьке гарчання, яке зовсім не було схоже на людське. Клацнув замок.

​Двері відчинив високий чоловік у чорному фартуху. Його очі — неприродно жовті, з вертикальними зіницями — звузилися, коли він побачив дівчину.

​— Ми закриті, людино, — голос бариста був низьким і вібруючим, наче муркотіння великого хижака.

​— Мені байдуже! — Майя зробила крок вперед, майже врізаючись у його груди. — Він помирає. Ви ж «Котяча кав’ярня», зробіть щось!

​Чоловік подивився на закривавлене кошеня в її руках. На секунду його обличчя здригнулося. Він втягнув носом повітря, ніби відчуваючи запах біди, і раптом відступив назад, звільняючи шлях.

​— Заходь. Але якщо ти комусь розкажеш про те, що побачиш... — він не договорив, бо Майя вже влетіла всередину.

​В кав’ярні пахло корицею, свіжомеленою кавою та... лісом. Але найдивніше було інше. За барною стійкою ще один чоловік, неймовірно схожий на першого, нахилився над мискою з водою. Побачивши Майю, він не здивувався. Він просто... почав змінюватися.

​Майя заціпеніла. Його плечі здригнулися, постать стала меншою, одяг ніби розчинився в повітрі, і за секунду на стільці вже сидів великий димчасто-сірий кіт із розумним поглядом.

​— Коті, оглянь малого, — промовив той, що відчинив двері, все ще залишаючись людиною. — Вона занадто вперта, щоб піти.

​Майя хотіла закричати, але голос зник. Вона дивилася, як сірий кіт впевнено стрибнув на стіл, підійшов до її рук і почав обнюхувати пораненого малюка.

​Це не була звичайна кав'ярня. І це точно були не звичайні коти.